ІСТОРІЯ ДРУГА

ПОЧАТОК

автор: Динамо, боєць 3-го полку спецпризначення (продовження)
Цей текст спецпризначенця з позивним “Динамо” є продовженням одного із спогадів, що стали основою для коміксу “Кіборги. Початок. Том 1” та “Кіборги. Початок. Том 2”, які розповідають про перший бій за Донецький аеропорт, що відбувся 26 травня 2014 року.

…Нам дали команду сходити вниз… По часу?.. Нуууу, якщо перший постріл пролунав о 13.00 (26.05.2014), то ми спускалися, можливо, через години дві… Там часу не було, як такого… Коли іде бій, часу не існує… Не перший це кажу?.. Ну, от, значить, правда… Не знаю точно… Кулі свистять, все вибухає… Чуєш навіть, як серце твоє стукає в грудях, як віддає приклад при пострілі і як біля тебе видихає твій Побратим… І ти в усьому цьому – просто ти… Не твій карман, чи твої погони… Ти… Ніхто, як би подумати… І, одночасно, ти вирішуєш все… Ти щохвилини приймаєш рішення про те, куди полетить куля з твого ствола…

 

Тому й не можу точно тобі сказати про час… Ми спускалися вниз, бо прийшла команда, щоб очистити дах через те, що наша авіація буде працювати… Ми й спустились… Страшно… Так, страшно… Тоді уже так… Прийшло розуміння, що все по-справжньому, все уже – війна… І ти мало що вирішуєш… І тоді ж до тебе, як до стада: “стадо”, вперед!.. “стадо”, назад!Це вже потім, як ми з Командиром і Петровичем (покійним Скаутом) нашим залишились, нам пощастило стати Воїнами і зрозуміти значення одного Воїна – грамотного і навченого, а ще значення грамотного і досвідченого Командира+ групи нас – навчених і з досвідом…

 

А ще медицина… Ну так, медицина – це теж “тєма”. На той момент у нас нічого й не було… А потім ми залишились і теж не дуже стягували значення медика і його забезпечення. Це Командир весь час носився з ідеями: треба медпункт!.. треба “санітарку”!.. Дока не беремо на вихід, бо, якщо когось з нас поранять, хто нас “штопати” буде?.. Тому ми й берегли нашого Дока потім і до самого виходу з ДАПу, як зіницю ока, що він аж ображався на нас, бо не мав права голосу у виборі – їхати, чи лишатись… За нього ми самі завжди готові були їхати, щоб з ним, не дай Бог, чого…

 

…От, згадав Петровича нашого… Скаута, так… То у тому Першому Штурмі наш Скаут з 25-кою був на взльотці на ЗУ-шці… І оці зенітки крепко нам тоді допомогли… Дуже-дуже крепко… Вони буквально розірвали цю нечисть на даху, коли вальнули туди уже своїм калібром недєтским… Ми ж потім піднялись на дах з хлопцями з Окремого 10-го загону ГУР МО… То там кровіщі було стільки, ніби там стадо вирізали… Можливо, й стадо… Бо тільки стадо може прийти на чужу землю зі зброєю, як до себе додому, і показувати переважаючій меншості противника непристойні жести і рисунки… Вони – оце стадо – получили тоді по повній програмі… Хоча мали і стратегічну, і тактичну, і навіть логістичну переваги… У них якраз все було: і досвід, і амуніція-зброя, і трикратна (це офіційно, а неофіційно – 5-ти кратна) перевага, і навіть панівна висота, з якої вони нас бачили, як на долоні… Чому програли?.. Та ти ж уже все написала сто раз… Бо не на тих напали… Бо не дооцінили противника і розслабились зарано… Бо на даху був Турист, Воха і ще парочка класних пацанів, а в вертольотах – найкраща наша спецура… І операцію тоді явно розробляли не теперішні хенерали-начальники… Гаразд, я не аналітик, тому давай далі…

 

Хоча, знаєш, до всього іншого вище сказаного, ще можливо, треба додати момент того, що новий термінал не був придатний для оборони… Коли одного разу, десь іще за пару тижнів до Першого Штурму, наш Турист повернувся з “прогулянки” з нового терміналу, він сказав нам тоді:

– Якщо би дійшло до роботи, то там стіни – фігня. Прошиваються 5.45 елементарно… Тому стріляйте в стіни – то не поміха…

Це старий термінал навіть РПГ не брали, а новий – пластик і гіпсокартон… В новому терміналі виявились найміцнішими вікна – трійні склопакети… Потім я опинився на “Акваріумі”… І звідтіля нас скерували в кімнату, яка вікнами виходила на злітну смугу, і ми працювали там по зеленці… Вночі нас звідтіля забрали знову на “Акваріум”. З нами були хлопці з 95 бригади… То нам було сказано поховатись, бо мають наші “Купола все почистити”… Тобто, ЗУ-шки працювати мали… Ми й засіли в туалеті… Попадали попід стіни, хлопці з 95-ки мали пластикові пляшки з водою… Пустили по колу… І один із них до нас:

– Хлопці, а ви хто?..

А ми їм:

– 3 полк…

– Це звідки?..

– З Кіровограду…

– Спецназ?..

– Спецназ…

– А де ваші броніки-каски?.. 

Ми тоді перезирнулись… Пакети з АТБ уже повикидали, бо з ними реально соромно було… 

– Оце, що на нас…

Вони дивились на нас, як на звірів з цирку…

– Ви що отак тут воюєте?!

– …

– Нє, ну ви реально ненормальні якісь… Точно Кіборги…

 

Тоді це слово мене не зачепило, я хотів їсти і спати… Але потім, коли орки у своїх перемовинах на рації також нас обізвали так, то я й пригадав, що першими нас все ж таки назвали оці хлопці з 95-ки, які уже й у миротворчих місіях працювали, порох понюхали і без броніка-каски не уявляли собі ніякої війни… На третій день (28.05.14) нас разом з бійцями загону “Ягуар” послали на зачистку в новий термінал…  “Ягуар”, як підрозділ МВС, взагалі, спеціально для такого і навчений…

 

А ми йшли на прикритті у них… То їхній командир і каже до нас:

– Хлопці, ми там уже раз пройшлися легенько… Ніби уже ніщо не шевелиться… Але двері зачинені ми не відкривали і є багато локацій, де ми ще не заглядали… Я розумію, що ви – позаду, але, про всяк випадок, поодягайте каски і броніки…

А ми такі:

– Нууу… Ми би з радістю… Але в нас немає…

Він прозрів… Кивнув:

– Зрозумів…

То ми і йшли позаду них… Ніяких випадків не було, вони все доглянули, всюди пройшли… Ми – за ними… Хлопці – красавци, видно, що не за гарні очі їх нам в аеропорт прислали… Цього “Ягуару” було небагато – група… І всі бойові – не залежно від звання, чи посади. Отой, що зі мною спілкувався – прапорщик, а був з кулеметом… То я його ще питав:

– А як це ти – прапорщик, – а воюєш на посаді кулеметника?.. Це що за прикол такий?..

А цей чувак мені:

– Ніяких приколів, у нас всі так… Треба, то береш ту зброю, яка потрібна на цю задачу, і працюєш… А звання – то так, не залежить… Ми маємо вміти все і в будь-який момент могти замінити будь кого…

А я йому:

– А вам броню-каски видають на вихід, чи це ваше?.. Ви собі самі купуєте?..

А він:

– Це – що на мені – це так, перший клас… В нас є і 4+… Але в нас теж начальство – не промах… Нам цього разу не дали на вихід вищий клас захисту… Отак… 

Я ще тоді подумав, що оці всі начальства старі треба міняти нафіг – всіх і скопом… То оця зачистка закінчилась тим, що нас тоді залишили в новому терміналі наніч… І оцей старший – з “Ягуара” – нам ще тоді сказав:

– Ми тут залишаємося наніч, тому, давайте, ми оцей проліт – між сходами – закидаємо… Бо мало що… Ворог близько…

 

І ми закидали: якимись ліжками, кріслами, комп’ютерами… Словом, збудували нехилу барикаду… Не гіршу, ніж на Майдані). А наступного дня ми чергували на постах з нашими уже. Тоді до нас прийшов наш старшина Глобус (Олексій Глобенко, загинув 29.07.2014 під Латишеве, Історія 19 спецпризначенців). Він у нас був старшим. Ми були на посту в новому терміналі на другому поверсі, біля скляних дверей, звідки проглядалось кладовище… І нам було сказано, що є імовірність того, що нас може штурманути “Альфа” донецька – ті, що перекинулись на бік ворога, так, загін Ходаковського… Тоді в новому терміналі з усіх стратегічних точок працювали снайпери, а ми пильнували… І це уже був четвертий день нашого Першого Бою… А на ранок п’ятого дня мене штурхнув мій комвідділення:

– Збирайся, Динамо!.. Додому летимо!..

 

Я збирав рюкзак радісно… Так добре, так я тоді хотів додому!.. Нас з-під старого терміналу забирали Уралами, ними ми мали їхати до ІЛ-ів, якими – в свою чергу – мали летіти додому… І я уже щасливий думкою, що все уже – все закінчилось!.. Я прилечу додому і буду уже там… І все буде так, як колись… Чесно, я так думав!.. Що додому – це означає, що все буде, як колись… Пакуюсь в Урал, де уже всі наші запаковані під верх, в два яруси… А мені в спину голос:

– Динамо!.. Ти куди це зібрався???

Петрович… Скаут наш…

Я йому з Урала:

– Як куди, Петровичу?.. Додому!.. Петровичу, ми ж додому?..

А Скаут, сміючись, махає мені рукою:

– Яке додому?.. Злізай давай!..

Мені от, віриш, все обірвалося всередині… Я навіть думати не хотів про якісь інші варіанти, окрім, як додому…

А Скаут мені уже серйозно:

– Ти чув мене, Динамо?.. Злізай давай!.. Ти зостаєшся! Тут, зі мною…

 

Я як почув від Петровича (Скаута нашого покійного), що я зостаюся, мені настрій впав – капець… І не так, щоб просто капець, а геть – повний капець… І з таким капецем на душі я виліз з того Уралу, розуміючи, що мої хлопці їдуть, а я – от, блін!.. – зостаюся тут… Але, забігаючи наперед, відразу скажу, що хлопці теж думали, що додому їдуть… А вийшло так, що їх відправили на завдання аж під кордон… В тил ворога… І вони теж там пережили чимало… А я попер в старий термінал, в Невідомість… Чи шкодую зараз?.. Ні, звісно… Але тоді мені здавалося, що це так зле, так несправедливо… Мене опреділили на Акваріум… З Кролем і Кругом… Чергували, не сильно спілкувались, бо і говорити нікому не хотілось, і ледве на ногах тримались… І їсти так хотілось… На якийсь момент я навіть не пам’ятаю, що і як було… Пам’ятаю, що холодно було дуже… А потім Кроль приніс приготовану ним власноруч вечерю… То була смажена картопля і якесь готове м’ясо… Господи, як же це було смачно!.. Яка ж ця картопля була добра… Після 4-5 днів раз в день якогось сухпая це була найсмачніша смажена картопля у моєму житті… Я не перебільшую… Я точно тобі кажу… Кроль готує так, що пальчики не оближеш – повідкусуєш… Не кожна жінка так вміє готувати, як наш Кроль… На камбузі йому рівних не було ні тоді, ні зараз… Це точно… Це уже перевірено і не раз… Я не перший кажу?.. ну от, бачиш… А якщо нас сказало мінімум двоє, значить, – це вже аксіома… 

 

…Нас зібрали наші “рулі”… Буран, в сенсі… Сказав тоді:

– Ми залишаємося групою в кількості такій, щоб одною “вертушкою” в любий момент нас могли звідси перекинути… На день-два… Передаємо досвід, вчимо тримати периметр новоприбулих… І після цього – вилітаємо…

Ну, ми розійшлись по постах, а Турист наш іще казав:

– Ну, день-два, максимум три – і поїдемо додому…

А за день-два Бурану вже перетелефонували з самого верху… І розмова була така:

– Ну що, непогано я тебе підсилив?…

А Буран питав, коли нас звідси забирають… А йому – відповідь:

– Ти думаєш я зараз комусь ще можу оце все довірити?.. Жартуєш, полковнику?.. Ти залишаєшся, це наказ… 

 

Ну от, такий був тоді розклад… І ясно було, що раз Буран залишається, то нас він нікуди не відпускає… Він тоді ще з Туристом і Скаутом переговорив і ми залишились… Надовго, як потім виявиться… На Сову заступали на чергування… По дві години… Я часто з Хохлом заступав, бо ми і разом в одній з кас оселились… Так, як хлопці казали?.. що його ніхто, крім мене не міг витримати?.. Та я спокійний просто, в він – кіпішний засильно… То випадок у нас з Хохлом на одному з перших чергувань був… Ми стоїмо, спостерігаємо… Бачимо – бабулька… Топає прямо на нас… Доповідаємо в Штаб… Нам команда: “Попереджувальні – над головою…” Хохол з ПМа як вальне… Пару раз… Аж луна пішла… А їй – хоч би хни… Бабульці цій… Глуха, чи ще якась… Короч, бабулька – не промах… І там дорога повз нас, і вона – бабулька ця – по дорозі собі потопала в сторону нового терміналу… Йде, посміхається… А ми ж не будемо по бабульці стріляти… Чи то вони заслали цього “божого одуванчика”, чи зальотна яка… Чи, знову ж таки, перевіряли нас, як потім нам Турист казав, чи то просто… Хоча просто в тому аеропорту, як потім ми уже втямили, нічого не було… 

 

Автор: «Динамо»

Click to order
Cart
Ваше замовлення
Total: 
Ваше Імя
Електронна пошта
Телефон
Варіанти доставки