Цей текст Кіборга 72 бригади з позивним “Завуч” є частиною великої Історії Спогадів Кіборгів, які першими захищали легендарний ДАП після Першого Штурму летовища і є одним із спогадів, що стали основою для коміксу “Кіборги. Легенда про Непереможних. Том 1”
Коли ми залітали, нас специ з зенітчиками з 25-ки так прикривали, що ми зрозуміли, що потрапили прямим ходом на війну… Хіба доріжок червоних не було, а так все, як в мріях найзаповітніших: гламурний аеропорт, де ще на стоянках “кайени” та “мерси” стояли, а в ангарах – літачки-вертольотики вартістю в пару мільйонів євро, злітна смуга, як дорога в Нікуди, дві групи хороших хлопців, озброєних до зубів, за якими готовий йти хоч до пекла, а по всіх сторонах твого Закритого Світу – орки… у повному розумінні того слова… За пару днів нам сказали ще, що ми – в котлі, а вже потім ми опинилися в самому пеклі… Але попорядку…
Нас розподілили на Вежу управління польотами… А Високого, Серьогу і Старого поставили з “бехою” на взльотку… Тобто між взльотками для прикриття…
… А прикриття специ організували вміло, тому, думаю, ми живими туди прилетіли і з дуже оптимальними втратами (на війні без втрат не буває) вийшли, дяка їм за це велика…
… Одразу ж скажу, щоб потім не забути… Мені пощастило, що я служив поруч з такими славним хлопцями-Героями, як Турист, Буран, Філін, Бугор, Женя Петрович – Скаут – Царство Небесне… як усі хлопці-спецназівці, котрі там на той час тримали Аеропорт Донецька… Скаута і Туриста згадую щодня, бо вони до мене на Вежу найчастіше заходили… Працювати зі спецназом та ще й таким – честь велика для кожного… Для мене – честь…
… Ми стояли самі крайні на тій стороні ДАПу – в сторону Пісків – після нас уже нікого не було… І на Вежі нас було 7-8 бійців, не більше…
… Наступного після нашого прильоту дня – 1 червня, ввечері нас – ніби старший склад 72 бригади – зібрав Буран на нараду… Там ще окрім нього були всі офіцери 3-ки: Філін, Турист, Бугор і Скаут теж був… То Буран зі своєю гарною усмішкою нам сказав:
– Якось уже поясніть своїм бійцям… (як би це тобі делікатніше сказати, не викидаючи слів із пісні?..) – … Ми не в дупі, ми в самому центрі цієї дупи…
… А я, як завжди, люблю перепитати:
– А це як розуміти, Командире?..
Буран подивився на мене так нєжно, як голодний вовк на ягня:
– Тобі, сержанте, скільки років?..
– 42!
Ким працюєш?
– Вчителем…
– Ще краще… армію служив?..
– Три роки вищого військового училища в Тюмені… Рік не довчився…
Буран ожив:
– Ти – старший на Вежі, мене погони не цікавлять…
То я прийшов до своїх на Вежу і пояснив особовому складу в кількості семи олухів:
– … По колу в оточенні: Авдіївка – не наша, Спартак – не наш, Горлівка – не наша, Піски – не наші, Донецьк тим паче…
Старого нашого спочатку дали Високому на позицію, а за тиждень дали мені на Вежу, бо він мені там був потрібніший, а Високий з Серьогою самі справлялися…