Зображення сторінки коміксу “Кіборги. Початок. Том І”

Спогади Кіборгів. Історія перша – ПОЧАТОК. Автор: Командир

Цей текст спецпризначенця з позивним “Командир” є одним із спогадів, які стали основою для коміксу “Кіборги. Початок. Том 1”, які розповідають про перший бій за Донецький аеропорт, який відбувся 26 травня 2014 року.

… А виїжджали ми тоді в аеропорт, як ніколи… За весь час моєї служби (а це уже більше 20р!) я такого глобального збору в таких темпах не пригадую…
… До цього ми, взагалі, й гадки не мали про якісь раптові виїзди по “бойовій”… Ні, ну, звісно, ситуація в країні вплинула на те, що в нас в частині весь час були якісь “тривоги”… Але то так: всіх зігнали, пошикували, прочитали чергову “молитву”, щоб “всі напоготові і на зв’язку”, а потім всім, знову ж таки, – струнко-розхід!..
І далі – все по плану…
… А тоді за день, здається, до того пам’ятного 06.04.2014 я був на навчальних злагодженнях з моїми хлопцями-снайперами…
… Виїзд, полігон, стрільби… Все, як книжка пише… І все добре, все спокійно…
І вихід був розрахований дня на чотири… А це був перший день…
Приїхали, розкладались довгенько…
… Почались якісь заняття зранку…
… Вітерця не було… Погодка, як на замовлення…
.. І – перерва на обід… Ми ще допомагали розгортати польову кухню…
… Все кипить, каша вариться…
…Обід за розкладом… Теж, як по книжці, – о 13.00…
Тоді – все – стоп стрільба: ложки-котелки і бігом – їсти… І, пам’ятаю, щось таке доволі приємне тоді кухарі приготували: гречку з м’ясом, але навіть добра та каша така була…
… Народ підтягується до кухні… Атмосфера така, як на навчальних виїздах: всі приколюються, всі уже між собою знаються доволі непогано, немає ніякого напрягу, обстановка, словом, як у великій дружній родині…
… І в цей момент пішли дзвінки нашому тодішньому командиру… Раз, другий…
І він, бачу, уже – неспокійний, і по питаннях його ясно, що нам, по ходу, уже міняють програму з коліс…
І на наші прямі запитання, що таке трапилося, – отримуємо від нього:
– Та знову ці тривоги-збори… Так виглядає, що мусимо згортатися і повертатись в частину…
… Ми ж тоді фактично жили на казарменому стані… Так, і у всіх зброя-набої були, можна сказати, – на руках… Щоб, в разі раптового виїзду, часу не тратити на оці всі наші безконечні бюрократичні процедури з видав-отримав…
… В мене самого, до слова, ящик з набоями стояв під робочим столом…
… Але тодішній командир наш, хоч і морщачись від цього постійного телефонного трезвону, каже:
– Та задовбали цими постійними тривогами… Знову зберуть, перевірять “готовність”, прочитають “молитву” про “вкрай напружену ситуацію в країні” і скажуть, щоб всі були в межах досяжності не більше 20 хв… Словом, “дякую – розійдись”…
Просто, для розуміння: перед цим оця процедура уже повторювалась раз десять… Тримали нас в тонусі…
А що нас тримати, якщо у нас круглодобово телевізори в казармі, в їдальні, в кабінетах і на КПП на хвилі “5 каналу” в он-лайні транслюють, як одвічний наш ворог уже віджимає наш Крим, як безнаказано веде себе на Сході, а нам постійна команда “зверху”:
– Ждітє…
Та скільки можна?..
Ми тоді від цього чекання і спостерігання були в такому стресі… Очікування невідомо чого… І передчуття невідворотнього…
І ніяких внятних чи адекватних команд зверху…
… То тоді на полігоні наш безпосередній командир ще додає:
– Нехай солдати поки обідають, бо з такою частотою зміни наказів і голодні завжди будемо, і невідомо, що нас далі чекає… Доїдаємо спокійно…
… Але на цей раз…
Настирливі дзвінки… З частотою 5 хв…
Постійно звучало запитання:
– Ви уже виїхали?.. Де ви саме зараз?..
Ну, щось явно було не те…
Не було оцього напіврозслабленого командирського “наїздного-показушного”…
Був конструктив і реальне бажання того, щоб ми злагоджено прибули і, не дай Бог, щось не трапилось в дорозі… Нас явно дуже чекали в частині…
… Ми приїхали і я відразу пішов до нашого штабу командування для прояснення ситуації…
Так виглядало, що насувався Шухер Масштабний…
В повітрі уже відчувались ці два слова…
Бойова тривога…
… Було холодно…
Хоч і квітень…
І ще темніє рано…
То холодно, темрява надворі і повна бойова…
Відчуття були такі – “цього разу щось та й буде”…
… Година, мабуть 20.00 вечора… Може, трохи раніше…
І все було по-дорослому, без істерики…
– Виїзд і тривога цього разу – справжні, – сказав нам тоді наш колишній замполіт полку підполковник Сєнчєв…
А хтось з оперативного командування додав:
– І готуйтеся до партизанської війни та антидиверсійної роботи… Беріть цивільний одяг по сезону, нас чекає робота під прикриттям… Тому, хлопці, маєте 2 год на збори… Але навіть ці дві години я вам зараз не обіцяю… Бігом!..
… Почувши усе це, я, сідаючи в таксі, яке мало довезти мене додому, думав про Крим…
Я встиг тільки доїхати додому… Мені вже дзвонили…
Вибігаючи з частини, я засікав час…
Назад я повернувся через 45 хвилин… Встиг тільки закинути якісь сезонні речі в наплічник, який, в разі виходу, – завжди був зібраний…
… Приїжджаю і бачу вселенську метушню… Перше враження таке, що весь полк кудись спішно виїжджає…
На плацу стоять машини, всі щось носять, кожен зі своїм і всі разом явно вантажаться на довгий виїзд…
Приходжу до свого безпосереднього командира:
– Ми, в сенсі, мій підрозділ снайперів – їдемо?..
Мені відповідають:
– Поки їде тільки чотири розвідувальні групи… Комплектуєш їх своїми снайперами… Будеш зараз вирішувати з командиром…Ти сам поки зачекай… По тобі іще не вирішено…
Далі пішли робочі питання…
Шикується чотири групи розвідувальні…
І мої виходять з припасами до мене:
– А ми куди?..
То я їм:
– Ти – в першу, ти – в другу…
І так по ходу розподілялися…
Все було без бардака, без кіпішу, бо ми уже не раз і, навіть, не п’ять разів це відпрацювали, але настрій був такий:
– Давай, давай, давай!.. Хутчіш!.. Не спи на ходу!.. Бігом давай!..
Тобто, ми явно переганяли час…
Це була нервова обстановка, бо кожен командир свого підрозділу переживав про те, щоб все проконтролювати, нічого не пропустити, всіх забезпечити по інструкції, нічого не забути і вчасно відрапортувати про виконання…
Хлопці заскакували в уже заведені Урали…
І голос комбата нашого над усім цим:
– Хлопці, час!..
Одразу скажу, щоб потім не забути…
В армії ж усе по нормативах…
То оцей норматив збору на час ми тоді перевищили в шість разів…
І машини уже рушають, десь хтось кричить:
– Ей, а я?.. Куди без мене?..
Хлопця на ходу втягують кілька рук… Комбат відкриває кабіну першого “ведучого” Уралу… Стає на підніжку, продовжуючи розмовляти одночасно і по телефону, і з командиром, який залишається замість нього старшим в частині…
Машини виїжджали з кількох сторін частини, формуючи колону і чекаючи наказу: ” Вперед!”
А я розумію, що мої хлопці їдуть, а мене залишають…
І знову чую голос над усім цим:
– Де, в ср..у подівся радист?! Хтось бачив Діму-Радиста?!
І я в цей момент підходжу до свого безпосереднього командира, який перед тим мені сказав, що я залишаюсь…
– Що мені робити?..
А він уже в “точці кипіння”, бо його всі дьоргають, і він явно уже не в стані кудись бігти і когось ще вишукувати…
То він мені:
– Хочеш їхати?..
– Хочу!.. Мої хлопці їдуть, я теж маю їхати!..
– За радиста стягнеш?..
– Та не питання!.. можу й радистом…
То так і вийшло, що, будучи тоді в званні майора, я поїхав на посаді радиста…
І знову голос комбата з першого Уралу:
– Доганяйте!..
Ляскіт дверцят і різкий старт великої та завантаженої по максимуму вантажіки…
… Я теж заскочив на ходу в уже рушаючий Урал і мені на пару хвилин стало моторошно…
Ніч… Колона великих машин і швидкість на спідометрі – 110 км/год…
– О, Командир!.. Ти теж з нами?.. Куди ми їдемо, Командире?..
Мої пацани за спиною… Я сідав в машину, навіть не знаючи, до кого…
Я не відповів… В тій суматосі я так і не спитав нікого з наших начальників, куди ж, все-таки, нас усіх так спішно перекидають…

(позивний Командир)

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *