Цей текст спецпризначенця на псевдо “Монах” є частиною Спогадів – основою для уже колекційного культового випуску “Кіборги. Хроніки 3-го полку. 19. 29.07.14”. Заснована на реальних Спогадах вцілілих бійців зведеної групи спецпризначенців 3 оп СпП історія дає читачеві абсолютно чітку картину російсько-української війни періоду літа 2014 року… Наші легендарні Воїни спецназу отримують завдання знайти двох пілотів українських винищувачів, які після збиття їхніх літаків опиняються на території, контрольованій жорстоким ворогом…
…Ми пишемо нашу Історію щодня… Як щодня російсько-українська війна пишеться життям і кров’ю наших Воїнів та долями наших осиротілих сімей… Проте саме оці – записані та увіковічнені Спогадами істинних Воїнів у графіці історії вкотре переконують – ми переможемо!.. Коли і як – залежить лише від нас і наших свідомих історичних виборів…
“…Ця історія почалася для мене, як і для більшості з наших, – виїздом нашої частини по бойовій тривозі 6 квітня 14 року…
Ми на кіпіші і в абсолютних непонятках виїжджали з розташування нашого полку “Уралами” в невідомість, маючи лише команди, повний боєкомплект і поруч себе плече побратима, котрий у такій самій розгубленості…
…На той час в мене за плечима уже був досвід миротворчої місії в Іраку, можливо, я трохи раніше за інших на той час прийшов в полк, а перед тим три роки служив в такому підрозділі, як “Беркут”…
Так, я знаю, які в тебе одразу виникають думки при згадці про цей підрозділ, але хочу, щоб одразу все було знамо і не виникало потім запитань…
До слова скажу, що і під час Майдану Гідності і до, і після тих буремних подій я спілкувався з багатьма своїми колишніми колегами і був в курсі багатьох скритих від загалу моментів; тому все ще зовсім не завершилося, як теперішня ситуація у владі та в нашій війні з 2014 і до сьогодні показує.. з 2013?.. ну, нехай так…
Далі ми прилітаємо в Донецький аеропорт Прокоф’єва і несемо чергування там десь коло півтори місяці… Чергування подобове, життя на підлозі і впроголодь… А ще постійні косі погляди місцевих і прямі погрози з-за спини постійно наштовхували на думку про те, що ми не просто тут чекаємо на утрясання конфлікту і що черговим договорняком все це не розв’яжеться…
…Наші групи раз за разом ночами без шуму перекидали в гарячі точки Донеччини-Луганщини і ми постійно готувалися бути наступними…
Моя група тоді чергувала на пульті управління на Вежі… І єдине, що запам’яталося, що наші командири на той час реально уже зрозуміли, що ми тут – не вдома, що навколо нас – якщо не ворожі, то точно радикально інакше настроєні люди, уже готові йти в “руцкіймір”… Оце, мабуть, і було найважливішим, що ми усі добре засвоїли в Донецькому аеропорту до часу Першого бою в травні…
Проте моя група, як і я, той епохальний Штурм не застала, про що шкодую, звісно… Мати за плечима участь в Перемозі, нехай і тактичній – дорогого варте… Не судьба, значить?.. Так, мабуть, що не судьба… А судьба така, що приблизно за тиждень до Першого Штурму ДАПу нас перекинули літаком в Дніпро, а потім одразу на Слов’янськ…
…Потім були виходи і завдання, котрі ми виконували з нашим уже на сьогодні Світлої пам’яті командиром Тарасом Карпою… І пам’ятним для мене завданням – точно перемога? Дякую!.. Оце завдання визволення першого льотчика… І досі яскраво пам’ятаю вихід по першого льотчика з позивними Сєдой… Витягували його, звісно, Сергій Петрович – “Сотий” і Тарас Степанович -“Пегас”… А ми супроводжували і прикривали…
Командири вдвох пішли в ніч на 24 липня (2014) в тил ворога, а нас зі Скіфом залишили на нашій території.
Чому залишили?.. так вирішили Командири, а ми, як ти уже знаєш, команд не обговорюємо, а чітко виконуємо…
Сотий і Пегас обоє пошушукалися збоку, Сотий щось довше поговорив, а наш Тарас послухав, коротко відповів щось Петровичу і кивнув…
Тоді нам зі Скіфом Пегас сказав чекати, пильнувати і бути готовими прикрити їх, як вони будуть повертатися… То ми втрьох зі Скіфом і Серьогою нашим (Грішин Сергій, водій, мобілізований в 3 ССО України, загинув 29.07.2014. Царство Небесне і Вічна пам’ять) чекали командирів… І чекали так своєрідно – під обстрілами, не маючи змоги їм допомогти і з розумінням того, що ми уже – в реальній війні…
Все горіло навколо…
І то тут, то там вивозили наших поранених хлопців, десь догорала на дорозі броня і наші частини ЗСУ та добровольців то наступали, то відступали; і все навколо вибухало і здригалося від обстрілів…