– Нам же цікаво, як з такою Тємою, як ви кажете)), розбиралися наші … о, наші колишні запеклі вороги?.. а іноді й близькі союзники, які, до слова, є союзниками і сьогодні.

– Ти про турків?..

… В країнах древніх традицій, де мудрість благодатного терпіння іде поруч із світлою свідомістю через Знання, – існував (існує подекуди негласно і досі) особливий спосіб усунення з посади чиновника, який забув, що він “слуга народу” і не більше…

І така витонченість була поширена лише в обраній касті в суспільствах, де честь, мораль та духовність є вічними цінностями, – у касті Воїнів. В касті військової та духовної еліти, з якої обирали правителів держав/імперій, оскільки тільки Воїн міг очолити Державу і Військо як для захисту власної країни (імперії), так і для розширення власних володінь…

І покарання того, хто посмів/наважився зрадити, а вирок присуджували лише за зраду Вітчизні, – полягало у особливому розумінні цінності життя та мистецтва досягнення справедливості.

І малося вчинити справедливо, скаравши винного, проте не проливши ані краплі благородної крові. Бо вважалося, що кров благословенного владою і обраного народом – священна. А найвища – найвмотивованіша та найблагословенніша каста Воїнів у всі часи усвідомлено вивчала Закони цього Виміру і знали Воїни, що НЕ БУВАЄ ВИПАДКОВОСТЕЙ. І не може людина стати на чолі держави, війська, народу через якийсь там випадок.

Отож, аби не замарати свої благородні руці об “обраного Богом та людьми”, – йому посилали красномовний Знак.

В султанаті Османів то був шовковий шнурок на золотому блюді… На блюді з розписами сусальним золотом, оздобленому дорогоцінними каменями дарували… шнурок із натурального шовку… Якщо брати вартість такого Знаку, то він на сьогодні би коштував… ну, не скарб Полуботка, але з парочку “теслів”, це точно…

І Знак цей – дуже промовистий – Подарунок у вигляді шовкового шнурка на коштовному блюді означав невідворотність покарання.

Невідворотність.

І Вирок, який був невідворотним, – могли здійснити відразу, або ж могли просто залишити це коштовне блюдо на столі перед приреченим на такий незавидний кінець..

І залишити з глибоким поважним поклоном…

Мовчки…

Знак цей говорив сам за себе…

Говорив, що пора…

Молитися.

Бо ВСЕ.

Все – в сенсі – риска, шнурок, лінія “до і після”…

І часу на молитву могло бути подаровано від пари хвилин до пари днів… тижнів… місяців…

… Була навіть така Історія, коли одного з командирів корпусу яничарів “обдарували” таким “знаком Султана”…

І битий війнами Воїн, командир та підданий Султана ще встиг виграти битву для свого повелителя на славу Османї… І після повернення з перемогою був нагородженим… Султан його обійняв, подякував, заплакав… і наказав принести блюдо зі своїм останнім словом…

І писар яничарського корпусу плакав, читаючи вирок, аж намочив папір, який зберігся до наших днів з потьоками його сліз…

І кат яничарського корпусу плакав, беручи до рук шовкового шнурка…

І найближчі Побратими мовчки плакали, тримаючи Брата, який борсався в їхніх братніх обіймах…