Їй сьогодні 98.

І вона щаслива, що дожила до того, коли її країна має державу, могутнє громадянське суспільство, Верховну Раду з синьо-жовтим прапором над куполом, ЗСУ, ССО, ГУР, СБУ, десятки тисяч волонтерів і добровольців, потужну підтримку країн блоку НАТО і цілого демократичного світу, і всі державні Інституції, які стоять на сторожі інтересів нашої благословенної Неньки України.

Вона колись, як і ми всі, – будучи молодою дівчиною, – мріяла про Перемогу коханої України.

Вона колись, як і ми всі, – боролася за Свободу і волю України. Тільки її війна – її особиста війна – була іншою. Її війна була безнадійною, проте сповненою такої Гідності та Сили, про яку всі ми маємо знати. І війна її – особиста її боротьба – має бути знаною усіма нами, досконало вивченою та усвідомленою до рівня того, що ми зараз називаємо мотивацією…

Ітак, маю Честь знайомити вас усіх з пані Вандою Горчинською. Псевдо – “Домовина”. Чьотке псевдо, чи не так?..

– Чому домовина?. Бо я для всіх моїх воріженьків, для усіх, хто зрадив мене, – стала домовиною. Вони ніхто не дожили до нині…

І її власною ціною, оплаченою за нашу Незалежність – стали 10 років каторги в місцях вічної мерзлоти.

10 років.

Не боротьби зі зброєю в руках пліч-о-пліч з Побратимами. А 10 років заслань та каторжних робіт.

Пані Ванда Горчинська з села Копичинці, що на Тернопільщині, – зв’язкова та медсестра ОУН, арештована і засуджена за антисовєцьку діяльність, учасниця Норильського повстання.

Коли ви мене запитуєте, як мотивуватися, чи знаходити елементи мотивації для тих, хто здемотивований, – завжди згадую нашого Праведника – Світлої пам’яті Митрополита Андрея Шептицького і пані Ванду.

І якщо історія Митрополита Андрея – це Велика Історія, до якої ми ще не раз повернемося, адже дата 29 липня уже дуже близько, то сьогодні – в день народження пані Ванди запрошую з любов’ю усіх спраглих цікавої інфи дочитати собі дуже мотиваційну історію, яка змусить вас, як і мене змушує щоразу при згадці про цю жінку, – усвідомити те, скільки ж перед нами було тих, які боролися без надії, але заради того, аби ми сьогодні мали все, що нам необхідно для Великої Перемоги України.

ДОПИТ

7 березня 1946 року

– Гарчінская, к слєдавателю!

На ватяних ногах 22-річна Ванда поволоклася до дверей. Тіло боліло нестерпно.

То був сьомий день. Сьомий день, як її затримали. Сьомий день допитів, побоїв і жорстоких катувань…

Ванда йшла темним коридором, потім східцями.

“До чого готуватись сьогодні, Господи?..

Шепотіла:”Дай мені сили, Господи, дай витримати і мовчати…”

Попередні рази російськомовний “слєдоватєль” ставив її до стіни, за його наказом її били по голові, накидали на шию зашморг. “Слєдаватєль” впирався ногою в живіт, а його помічник — у спину, – душили…

– Бандеравская с***, всьо нам раскажеш!!!

“Гдє криівкі, гдє криівкі???” – відлунювало в голові дівчини.

Переступила поріг кімнати для допитів.

– А ми тєбє шутку арганізуєм, – погрозливо скалився гебіст на прізвище бровін, — раздєвайся, давай!..

І влупив нагайкою.

Ванда мовчала і навіть не ворухнулася.

Тоді “слєдаватєль” кинувся зривати одяг сам. Люто шматував шлейки бюстгальтера. Віддирав від понівеченого тіла труси, присохлі до кривавих струпів. Серед розкиданих по всій кімнаті лахів стояла висока гола дівчина.

А гебіст покликав усіх тюремників, роздав їм нагайки і металеві прути. Рявкнув:

– Бєйтє па очєрєді. Сєйчас она всьо нам раскажет…

Найбільше боліло, коли бив свій, місцевий. Намагалася зазирнути йому в очі: “- … як же ти можеш?” Зрадник бив і ховав погляд.

Бровін тим часом зняв із себе піджак. Сліпуче біла шовкова сорочка в тонку синю смужку зовсім не вписувалася в жахіття, яке коїлося в цих темних застінках. Кат закотив лівий рукав. Ванда вже лежала на підлозі. Підняв її за волосся і ребром долоні сильно влупив по шиї. З рота, вух і носа цівками бризнула кров. Ванда далі вперто мовчала.

– На всю жизнь етот празднік васьмова марта запомніш у мєня! І падарак мой тоже помніть будеш, с***!.. Адєвайся, дрянь бандеравская!..

– Гдє криівкі? – ще довго крутилося болем у голові і побитому тілі. Не видала. “Дякую тобі, Боже, дякую…”

За місяць її відвезуть до Чорткова в тісний підвал районної тюрми. Там Ванда Горчинська чекатиме суду в компанії шістдесятьох таких же арештанток і безліч разів подумки проживатиме день, коли втратила все, але так нікому нічого не сказала. Лиш дякувала Богу, який дав їй силу і витримку пережите неможливе…