Саме тому беру на себе сміливість запропонувати простий рецепт, як відповідь на кілька описаних вами живих гострих ситуацій, які стосуються “погоди” в групі, чи в ситуативних колективах на “виїзних сесіях, курортах, курсах”, тощо.

І відразу спішу зазначити, що рецепт універсальний лише для тих, хто справді шукає для себе відповіді на складні запитання, а не намагається знайти “чергових”, винних чи відкосити від обов’язків…

І стосується рецепт здорового обговорення, і висловлювання заперечень в ході процесу прийняття рішень, коли нормальним для усіх учасників процесу є бажання повного взаєморозуміння та усвідомлення відповідальності усіх причетних до результатів роботи групи, колективу і тп.

І принцип передбачає таку просту фразу, в якій мудрість просто зашкалює:

– Не погоджуюся, але приймаю.

(Зацініть ступінь інтелектуального смирення:)

І перед тим, як почати жбурляти в мене берцями, зробіть глибокий вдих.

Якщо між нами в процесі прийняття кінцевого рішення немає консенсусу, а кожен із нас має переконання у власній позиції, варто просто дозволити і собі, і нашим візаві залишитися при своїй думці.

Не погоджуватися, але приймати – є способом продемонструвати рівень свого емоційного інтелекту в реальному світі. Світі, де “усі експерти”, “є думка моя і неправильна”, “в мене теж є право вето”, “поки я командир, ти – виконуєш” і тощо, тощо…

Не погоджуюся, але приймаю.

І зробити цей крок до прийняття безумовно насправді для декого настільки важко, наскільки непросто відразу подорослішати.

– а в чому прикол?..

– в простому. В досягненні стану щастя. Так, стан щастя існує і зараз, в часі війни. І пов’язаний наш стан щастя з тим, що найважливішими для нашого щастя є наші стосунки. Стосунки з собою, з Богом (!), з побратимами, з командирами і, звісно, з тими, кого ми любимо і кого потребуємо для свого абсолютного спокою і щастя.

І така проста і одночасно, іноді, недосяжна складова, як стан щастя, має величезний вплив на стан нашої психіки та потреби душевного спокою. Піклуватися про власне фізичне тіло, рівень нікотину, чи енергетика в організмі, технічне, матеріальне забезпечення, ступінь навченості і професійних навичок дуже важливо. Дуже-дуже важливо.

Але без робота над “погодою” в нас самих, в групах, де ми несемо абсолютну відповідальність за здоров’я та життя о/с, між собою/з собою, – ми можемо втратити зовсім тендітне, невидиме, але дуже цінне. І це – наш душевний стан, стан спокою і – так!.. стан драйву і гострого бажання продовжувати палити руzню легко і з задоволенням.

– та ми всі уже в птрсах!.. хоча палимо і легко, і з задоволенням, скажіть, пацани?))

– значить ми саме тому зараз і тут… разом і спілкуємося… також з задоволенням і легко))

Спробую ще коротше: хороша погода між нами робить нас сильнішими і абсолютно непереможними. Адже так?..

– і як це пов’язане з оцим твоїм: не погоджуюся, але приймаю?..

– напряму пов’язане. Позаяк, ми завжди страждаємо через наші очікування. Ми відчайдушно шукаємо підтримки в усіх наших стосунках. І це прекрасно, коли є, бодай, одна душа в цьому Вимірі, де усі шукають любові і підтримки, душа, яка нас підтримує і розуміє абсолютно на 1000% так, як ми цього потребуємо.

– так не буває…

– Хах!.. а от і буває!.. головне – не відчаюватися і не блокувати таку можливість для себе.

Хоча, як правило, скільки голів – стільки думок. І суперечки – неуникні. Як і сварки, звісно, куди ж без них?.. Навіть між найближчими. Що уже казати про групу Воїнів, де точно може зібратися кілька лідерів з досвідом, зі сформованими поглядами на ті, чи інші задачі та досягнення результатів.

Проте. Є і позитивна сторона того, що ми усі різні і кожен обстоює свою істину. Розбіжності в думках допомагають нам зростати і розвиватися. Суперечки породжують серед нас мислителів, Інструкторів, і викристалізовують Великих Лідерів. Але, коли приходить момент прийняття рішень, буває так, що ніякі обговорення та довгі години доказування своєї точки зору не дають досягнення бажаного консенсусу.

У такі моменти варто просто відпустити. Відпустити себе і прийняти те, що є РЕАЛЬНІСТЮ. Якщо ми маємо, до прикладу, саме такого президента, то ми ж зараз не будемо починати перевибори і працюватимемо саме з такою реальністю. Тому вдихаємо, відразу приймаємо, оголошуємо, що приймаємо, хоч і не погоджуємося, і сподіваємося, що наш візаві наступного разу відповість нам взаємністю.

Або ні.

Якщо ж не відповість, що також очікувано, то ми, принаймні, матимемо чітке бачення того, хто прикриває нам спину і в якому емоційному стані знаходиться кожен із нас, але – на скільки ми усі готові для виконання подальших складних – усі ж погоджуються з тим, що виклики в подальшому будуть лише гостріші і складніші? – задач і місій.