Отже, поїхали…

 

Як ви знаєте, 15 червня 1775 року за наказом імператриці Катерини ІІ славетна Запорізька Січ, а саме – Підпільненська Січ – була зайнята російськими військами. З подальшим розоренням Січі та її знищенням.

І що тут найцікавіше?..

Що напередодні, завдяки саме українським запорожцям, Москва здобула перемогу в російсько-турецькій війні 1768-1774 років.

І “хороша” цариця гарно віддячила козакам за те, що в російсько-турецькій війні січовики виставили 7500 кінних, 5800 піших козаків і спорядила флотилію власних чайок. Січове козацтво, як постійно воююче з турками і татарами військо, – мало великий досвід у війнах з османами. І у цій війні на стороні московитів наші пращури відважно билися під Очаковим, штурмували Перекоп, захопили Кафу, ходили в похід на Ізмаїл, особливо важливу роль відіграли у битвах при Ларзі й Кагулі.

Російський уряд намагався максимально використати запорізьких козаків у воєнних діях проти Туреччини, виставляючи хоробрих та безстрашних лицарів землі нашої благословенної у всіх передніх обозах та віддаючи козацьким розвідникам усю найнебезпечнішу роботу, як то ведення розвідки, проведення рейдів глибоко в тилу противника, мінування та руйнування оборонних споруд ворога, взяття “язиків”, тощо.

А кошовий отаман, якому в 1768 р., на початку війни, було 78 років, а на її закінчення – 84 роки, показав себе талановитим полководцем та дуже непоганим оратором, який знав не лише як мотивувати та приструнити своє вельми норовливе та гостре на язик і розправу козацтво, а й, за згадкою літописців, знав практично весь особовий склад поіменно, чи то пак, по прізвиськах.

І тому, мабуть, інфа про неординарного очільника війська “галаварєзав ліхіх”, як між собою стиха московити називали своїх ситуативних “братьєв па аружию”, дійшла навіть до імператорського двору. І уже 5 січня 1771 року Катерина ІІ видає указ, яким “за отлічниє в прошлую и нинєшнюю кампаніі атлічно-храбриє протіву нєпріятєля паступкі і асаблівоє к службє усєрдіє” пожалувала Петру Калнишевському золоту медаль, оздоблену діамантами, з власним портретом. Про портрет особливо цікаво, ага

А медаль оцю слід було носити на шиї на Андріївській стрічці. Ще 16 запорізьких старшин отримали золоті медалі вартістю 30 червінців без діамантів.

Це, так на хвилиночку, чималий еквівалент в золоті: 1 червонець – це 3.5 г чистого золота.

Отож, маємо розуміти, що для більшості старшини козацької разом із кошовим отаманом Петром Калнишевським було реально честю до сліз, так виглядає, отримати нагороди російської імперії. І всі вищезгадані на коліно ставали, аби схилити чуба перед “матушкой свєтлолікой єкатєринай” (тьху, прости Господи) і отримати високі і цінні нагороди.

“Матушка” не забарилася з відплатою. В стилі “хароших рускіх”.

23 квітня 1775 року на раді скликаній і за очільництвом імператриці при імператорському дворі прийнято рішення про ліквідацію української Запорозької Січі, як “аплота вольнастєй казачіх”. І Катерина власноручно підписує указ про знищення саме тих, кого ще недавно нагородила, кому ручку підставляла для облобизання і кого обдаровувала землями, званнями та капшуками з грішми, коштовностями та званнями армії російської.

І полетіли гінці з двору імператорського до одного із тих, кого при війську російському знали, як одного із найхолоднокровніших і найжорстокіших полководців російської кінної гвардії. Серба, до речі, етнічного. Такого собі тодішнього “м’ясника і безбожника”. Цікаві паралелі із сучасними “м’ясниками алєппо”, чи не так?..

Нічого нас історія не вчить, так виглядає. 250 років з того часу скачемо по граблях і далі дайош “хороших рускіх”…

Ітак…

Повертаючись з османського походу, російські загони на чолі з генералом імператорського війська – оцим вищезгаданим сербом-м’ясником – Петром Текелієм (загалом понад 100 000 чоловік) віроломно і без будь-якого попередження нападають на Січ Запорозьку.

І знаєте що?..

Це стало такою несподіванкою для козаків!..

От не очікували наші пращури славетні такої страшної зради у вигляді удару в спину від московитів підлих після того, як, більш як, 15000 Світлих душ козацьких полягло в баталіях за “царіцу і расєю”, після того, як тисячі поранених та калік так і полишалося в полонах османських, на землях чужинських (тоді ж медеваку не було і “золотої години” теж).

А ще після війни затяжної значна частина козаків ще й не повернулася з війни або ж перебувала на промислах.

А Січ охороняв гарнізон у 3000 осіб.

Гарнізон.

І 3000 Захисників.

Нічого не нагадує?..

Так отож…

Так і не вивчили ми ще досі, що зраджують тільки ті, кого вважаєш “своїми”.

Спішно скликана кошовим отаманом Петром Калнишевським, якому тоді уже було 84 роки, рада очільників Січі приймає рішення утриматися від пролиття крові козацької і скласти зброю.

Що то було!..

Точно, як у нас трохи більше місяця тому, як ми дізналися про ті прийняте рішення на найвищому рівні та наступні за цим рішенням події, паралелі з якими не дають нам нині спокою. І не лише нам, спаси і збережи, мій Господи, тих, за кого молить Тебе вся Україна і в спасіння кого продовжуємо вірити, як в Твоє милосердя, мій Всемогутній.

То от, після того, як січова старшина приймає і оголошує своє остаточне рішення здаватися на милість (про милість – це якраз те слово, так) московитів і піти в полон, склавши зброю та козацькі бойові стяги з бунчуками до ніг загарбників, рядове козацтво та молодь, а саме джури січові віком 11-16 років, піднімають бунт. І оголошують, що будуть чинити опір власноруч всупереч рішенню своїх командувачів.

За таке свавілля, до слова, можна було і без голови залишитися за інших обставин. Проте тоді і там старшині козацькій явно було не до дотримання субординації та дисциплінарних покарань.

Наша історія Козаччини переписана московитами ретельно і з усіма правилами іпсо. Тому і описує гарно і розлого, як здавалися козаки, ніби вівці безвольні.

Що було насправді тоді і там, трохи вже є тут вище, а про останнього кошового, взагалі, – цікава стаття, теж у мене на стіні. Кому цікаво – вперед в комент.

На другий день, за розпорядженням царського генерала Текелі з січових сховищ забирали і вивозили боєприпаси, козацькі клейноди, матеріальні цінності й архів запорізької військової канцелярії. Кошового отамана Петра Калнишевського, військового писаря Івана Глобу і військового суддю Павла Головатого було арештовано в наметі Текелі і закуто в кайдани.

І 10 червня 1776 р. згідно з указом Катерини ІІ за № 1419 останній кошовий П.Калнишевський під охороною 7 конвоїрів був відправлений на довічне заслання у Соловецький монастир “за вєраломноє буйства да розарєніє расійськіх подданих”.

Мені особисто цікаво, чи портрет імператриці залишили з червонцями при кошовому, чи також забрали?..

А тепер ще про паралелі наостанок.

За Законами Війська запорозького до Реєстру Січового Братства Лицарів Січі Запорозької потрапити було не так просто. От, недостатньо було прийти, помахати шаблею перед носом старшини, пройти якусь там співбесіду, чи заплатити капшук грошей і отримати собі місце в Реєстрі серед Безсмертних і Вічних.

Саме так.

Дарую вам сьогодні з нагоди хорошого Свята Доків цей момент істини

Реєстр був Священною Книгою Вічного Лицарства. Потрапити в Реєстр означало отримати шанс потрапити в Царство Небесне.

Тому від самого початку заснування Січі і її Неписаних Законів (чому неписаних – теж уже згадувала вище) було найбільшою Честю і Заслугою перед Товариством і Запорозьким Кошем потрапити в Реєстр Захисників землі української і народу українського благословенного.

А на той момент, про який сьогодні йде мова, сталися дивні зміни. І чомусь гадаю, що зміни ці були “продавлені” явно за допомогою таких милих і вічних цінностей кожного українця, як горілка і всі ті ж червонці…

Позаяк, в часі війни з Туреччиною українські козаки настільки прославилися своєю мужністю і військовою доблестю, а ще навчали своїх “братьєв” різним премудростям та тайн воєнних (що теж невольно, до речі було робити, але хто там уже тоді на то зважав – хароші ж рускі, он як разом гарно виходить), що багато хто з російських офіцерів і сановників почали проситися записати їх “па дружбє” в один із 38 козацьких куренів.

– Це типу, як тепер у нас кцпи просять громадянство?..

– Так точно. Громадянство – це якраз про розширений реєстр.

І першими було записаного таких собі графа Паніна та князя Прозоровського. Далі – в Реєстр Лицарів України потрапить астроном Ейлер, а у 1772 р. – фаворит та коханець імператриці генерал-поручик Потьомкін. За давнім козацьким звичаєм його нарекли новим прізвиськом – Грицьком Нечесою (за велику патлату білу перуку).

Ну, і тепер – вишенька на торті.

Під Указом імператриці Катерини про знищення Січі Запорозької стоять підписи вищих урядових чиновники Росії, серед яких, зокрема підписи графа Паніна і генерала-поручика Потьомкіна.