Князівство Московське постало в 1277р за розпорядженням шостого татаро-монгольського хана Золотої Орди Менгу -Тимура і було звичайним улусом Золотої Орди.

Першим князем Московії було призначено Даниїла (1277–1303). Так званого, молодшого сина О. Невського. Ким був самозванець, історія поки не розібралася, якщо врахувати, що існування самого “святого о.невського”, як історичної постаті, – також викликає сумніви. Від нього – за історією московитів – вже бере початок династія московських князів Рюриковичів.

Далі великий хан Узбек (про це мовиться у романі-дослідженні В. Білінського “Країна Моксель, або Московія”) призначає у 1319р свого брата Кулхана уділь­ним московським князем, а з 1328 року – Великим Московським князем, – у російській історичній літературі названий Калитою. Хан Узбек же, прийнявши іслам, – знищує майже всіх князів Рюриковичів, як можливих нащадків та спадкоємців княжого трону.

Протягом 1319-1328рр проходить зміна династії Рюриковичів на нову династію Чингізидів в Московському улусі Золотої Орди.

З 1598р в Московії перервалася династія роду Чингізхана, яка почалася від князя Івана Калити (Кулхана). 270 років Москвою правили чисті Чингізиди.

Нова династія Романових (Кобилиних) у 1613 р. зобов’язалася свято зберігати давні традиції і принесла клятву на вірність династії Чингізидів.

З усього викладеного вище виходить, що Московія є прямою спадкоємицею Золотої Орди держави Чингізидів, – татаро-монголи були практично батьками-засновниками московської державності.

Московське князівство, а з 1547р. – царство, – не мало жодних зв’язків до XVI ст. з князівствами земель Київської Русі.

І тепер, як Московія позбувалася своєї власної історії.

Роль московської православної церкви з початку XVII ст. переоцінити важко. Їй явно була відведена функція цементуючої і врівноважуючої сили, яка мала за будь-яких обставин забезпечувати засади та закони татаро-монгольської державності в Московії. Що, як ми бачимо, непогано вдалося московському патріархату крізь століття до сьогодні.

А з часів князювання Василія III (1505–1533) починається просування ідеї величі і “богообраності”, яку проголосив очільник Московського православ’я – монах Філофей: “Два Рими впали, третій – постав, а четвертому – не бути”.

І від сходу на царювання Івана IV (Грозного) домагання Московії на спадщину Київської Русі і Візантійської імперії посилюються.

Іван IV (Грозний) 1547 року вінчався в церкві з титулом Московського царя, як “спадкоємець грецьких і римських імператорів”.

Із 37 підписів, що скріпили грамоту, прислану з м. Константинополя в м. Москву, 35 виявилися і визнані (і Ватиканом, і Візантією) підробленими. Саме таким чином Іван Грозний і став “спадкоємцем візантійських імператорів”. Так узаконилась велика історична брехня, наслідки безнаказаності якої ми сьогодні відчуваємо у вигляді ракетних обстрілів та авіаударів, а ще – незаконною і страхітливою наслідками окупацією земель наших.

Далі уже Петро І на повну розійшовся в масовій брехні та переписуванні історії землі, царем якої він себе проголосив.

Фальсифікації Петра І набули таких масштабів, що він реально сам повірив в свої вигадки. При чому повірив щиро і з усією фанатичністю психічно хворого правителя. Саме за його правління на переписування історії та знищення усього (і усіх, хто міг заперечити!) справжнього, – було виділено чималу частину казни російської. І це дало можливість завербувати “істориків” – ні, не російських. В них таких не було, апріорі. Так постануть “загальноруські літописні своди”, в яких нібито обгрунтовувалися права Москви на спадкоємництво, прости, Господи, історичної та матеріальної спадщини Київської Русі.

І от, на основі цієї брехливої спецоперації (а чим не іпсо?) 22 жовтня 1721 Московія оголосила себе Російською імперією, а московитів – росіянами. Так була віроломно вкрадена у законних спадкоємців Київської Русі – українців – історична назва Русь. Ось коли з’явився термін “малороси”. Вигаданий за гроші термін, до речі

Задля здійснення найграндіознішого історичного злочину-брехні світового масштабу –

Петро І наказав привезти з Європи істориків, які, знову ж таки – за щедрі винагороди – були залучені до переписування брехливої “історії Расійскай дєржави”. Навіть слова не могли змінити.

“Держава” – слово-Символ, слово-Оберіг. І саме цим словом не зміг знехтувати навіть хворий на цілу голову Петро. Бо мав при собі дуже грамотного порадника та ідеолога по створенню “третього Риму”. І про Феофана Прокоповича – колись окремо ще поговоримо.

І за переписування історії кожен іноземний історик отримав суму винагороди таку, що міг жити забезпечено і ще й прислугу отримувати до кінця днів своїх. Натомість, за таку царську щедрість, мав присягнути нікому і ні за яких обставин не розголошувати державної таємниці і ніколи не залишати територію Московії.

Уже згадувана в моїх дописах вище – не менш знакова в українській історії Катерина II – (1762–1796) продовжила справу свого попередника та взялася з особливою ретельністю за створення цілісної історії держави, в якій жодна сторінка не мала навіть сумніву допустити про те, що в царськім родоводі її – Катерини “Велікай” – місце між татаро-монгольськими завойовниками, імена яких проклинали тоді всі знатні фамілії католицької Європи.

Своїм Указом від 4 грудня 1783 р. Катерина ІІ створює “Камісію для слаженія запісак а дрєвнєй історії прєімущєствєнна Расії” під наглядом і керівництвом графа А. П. Шувалова. Звісно ж, що вся комісія мала діяти скритно і таємно. Так само втаємниченою була задача поставлена перед комісією, яка – задача, в сенсі, – полягала в тому, щоби за рахунок переписування древніх – уже вивезених і викрадених – Літописів, – намалювати нові літописи “історії вєлікай і магучєй”. Літописи, де фальсифікації обгрунтування “законності” привласнення Московією історичної спадщини Київської Русі і створення історичної міфології “дєржави Расійскай”, – мали би не викликати ніяких питань, чи сумнівів.

І комісія, щедро “змазана” золотими червінцями, працювала практично 10 років. І в 1792 р. “Катєрінінская історія” вийшла в світ. На той момент, як ми знаємо, ні Січі Запорозької, ні Гетьманщини уже не було. Кладовища, не те, що столиці і святині козацькі, – були розорені та пограбовані.

Історичні докази великої московської брехні, як то: “Скіфська історія” Лизлова, що була видана в 1776 і 1787 pоках, – були заборонені для видання, чи навіть наявності на теренах тодішньої російської імперії.

А доля Великого Літопису Війська запорозького, ретельно писаного з часів раннього козацтва і започаткованого ще Гетьманом “Байдою” Вишневецьким, – наразі перебуває в архівах трьох світових столиць: Стамбулу, Ватикану та Стокгольму. А, ще Санкт-Петерургу, так. Туди теж непогано би було – з офіційним візитом. На “леопардах”, до прикладу))

На завершення, “Скіфська історія” А. І. Лизлова дає інформацію про те, що жителі Московїі – це окремий відособлений самобутній народ, який нічого спільного не має ані з Київської Руссю (Києвом), ані з Литвою, ані з поляками, тощо…