Перший "Вовк"
1985 рік. Війна СРСР в Афганістані.
На початок цього року ВРСРСР приймає рішення про створення прикордонної зони “Завіса”, завданнями якої є знищення караванів для постачання афганських моджахедів зброєю та боєприпасами. Караванів з Пакистану та Ірану. І для проведення операції в ДРА вводяться 2 окремі бригади спеціального призначення (15-а в 22-а ОБСпП), в задачі яких входить блокування караванних шляхів на великій ділянці афгано-пакистанського кордону і частково в південній частині афгано-іранського кордону. Для цього бригади були розосереджені окремими загонами по прикордонних територіях. І на південно-східній окраїні міста Шахджой, північніше міста Калат (адміністративний центр провінції Заболь), до весни 1985 года був створений невеликий радянський гарнізон. В його основу увійшов 3-й парашутно-десантний батальйон 317-го гвардійського парашутно-десантного полку 103-ї гвардійскої повітряно-десантної дивізії, підсилений 9-ю гаубичною батареєю 1074-го артилерійського полку 108-ї мотострілкової дивізії. Гарнізон був створений виключно для розміщення в ньому підрозділів спеціального призначення, бійцям якого парашутно-десантний батальйон, передислокований з м.Лашкаргах, мав забезпечувати постійне прикриття. До початку квітня 1985р в Шахджой був передислокований 186-й окремий загін СП 22-ї бригади, сформований на базі 8-ї окремої бригади спеціального призначення тоді ще Прикарпатського військового округу. І саме у цьому загоні, який потім свої і між собою називатимуть “Шахджойський батальйон”, або 7-ий батальйон (“спєциальнава назначєнія”) командиром однієї з груп призначають українця, молодого капітана, охарактеризувавши останнього дослівно так: “чєртовскі смєлий парєнь, нармальний, наш… ні чєрта ваабщє нє баіцца, сам увідіш…”
Чекати оцього “увідіш” довго не довелося. У другій половині жовтня цього ж року керівництво “Шахджойського батальйону” приймає рішення про організацію пастки на стратегічно важливий і якийсь секретний караван противника, який складався з семи машин. Операція мала бути проведена на караванній дорозі, яка з’єднує кишлак Дурі з Пакистаном. При чому, операція мала проводитися, згідно георгафічних особливостей тих теренів. Група чисельністю 17 бійців під керівництвом командира “Каспія” в ніч на 29 жовтня організовує пастку, зайнявши найвищу точку поблизу кишлака. Оскільки групу “Каспія” неможливо було, “не спаливши”, доставити в район кишлака Дурі, бійці радянського спецназу за дві попередні ночі в темні години доби, знову ж таки (!) долають 40 небезпечних в повному розумінні географії кілометрів – скелі, урвища, рухомі камені та ненадійні підвісні кладки – переходу через хребет перевалом подекуди під носом в душманських дозорів. За наказом командира “Каспія” було знищено головний дозор каравану та підбита передня машина. Впродовж наступних годин цієї доби було знищено ще дві машини та близько трьох десятків душманів. А далі зі сторони кишлака Дурі почався масивний обстріл групи. Група під командуванням українця Каспія розосереджується по горбистій місцевості, намагаючись відійти на безпечне місце. За цей час вцілілі машини та сили охорони каравану, розвернувшись, почали спішно повертатися до кордону з Пакистаном.“Каспій” приймає власне рішення спуститися з іще 5 своїми підлеглими вниз, розділивши групу. Рішення – необдумане і фатальне, позаяк, поки частина групи на чолі з Каспієм спускалася, зі сторони кишлака та зі сторони кордону висунулися переважаючі в рази сили душманських повстанців. І афганці жорстоко – в своєму, у притаманному тому народу стилі – показово знищують групу, за обставин, про які тут свідомо не пишу. Досить нам своєї війни з її жахами… На відчайдушні заклики про підтримку з дуже детальним описом, що відбувається з тілами командира та побратимів, на порятунок групи були відправлені за словами очевидців – за добровільним бажанням – бійці групи під командуванням українського капітана “Вовка”. Вовк та Каспій знову ж таки, за згадкою оточення, були українцями і зналися дуже близько.
Новоприбулі вертольотом радянські специ під командуванням Вовка на ранок наступного після двох діб боїв, відразу наражаються на вогонь, і то, – нібито зі сторони своїх, – оскільки стрільбу відкрили бійці, зодягнені в дуже особливий камуфляж, впізнаваний здалека, як “афганський”. Перші хвилини сутички стали фатальними. “Коли під Тангі збили нашу Мі-24 капітана Савіна і я витягував льотчика, мене прикривали вогнем ті, хто залишилися ще живими з групи Олега (Каспія). І не дивлячись на щільний вогонь душманів, один боєць з кулеметом зумів подавити вогонь та знищити другий розрахунок…” – зі Спогадів самого Вовка. І для одного з підлеглих капітана “Вовка”, перші хвилини бою стають фатальними. А сам командир, отримавши відразу поранення, дає команду садити Мі-8 біля збитої Мі-24 і, витягуючи пораненого пілота, сходу вступає в бій з противником. Далі бій продовжується уже врукопашну, де, застосовуючи і приклад, і ніж, і навіть удари головою, українець вражає своїм напором навіть холоднокровних тамтешніх душманів-головорізів. І Вовк без єдиної тіні страху, чи сумніву, “без зайвих понтів, ламає хребет… одному, другому… А тоді ще й застосовує тіла духів для свого захисту, як живий щит…”
Направду, опис цього бою вартує окремого розділу, проте свідомо залишаю цей захоплюючий опус на майбутнє для томів мальописів та кадрів блокбастерів… … І капітан Вовк, ведучи бій, ще й вміло підбадьорює своїх підлеглих не лише власною звитягою, а й чистою українською мовою: – Не с…яти, козаки!.. То форма наших убитих хлопців на них!.. До бою, хлопаки, до бою!.. Помстимося за хлопців! … Бій тривав до вечора. Переважаючі сили “духів”, завдяки віртуозній виправці, вмінням та власній мужності Вовка і його хлопців, вдалося ліквідувати повністю.
” … і тіла усіх наших загиблих та українця-командира Каспія за словами самого, уже на той момент двічі пораненого капітана Вовка: – … не було ніяких самопідривів гранатами наших… трупи бачив… Понівечені кріпко, але це не сліди, характерні для вибуху гранат, то сліди ножів…” … було відбито та доставлено на базу. А, що цікаво, трофеї з підбитих машин були під охороною до прибуття іншого вертольота і що там було, нам, звісно, ні не показали, ні не розповіли…”
Розвідгрупа включно з капітаном Вовком повернулися на базу переможцями. Проте спочатку їх усіх допитували і допити тривали ще протягом трьох днів поспіль на найвищому рівні. Офіційна версія радянських керівників, зрештою, була, як і належиться, в результаті, дуже спотвореною та далекою від реальності. Потім… багатьох загиблих включно з командиром Каспієм нагородили посмертно, хлопцям Вовка дали премії та відпустки, а капітан Ярослав Горошко, Вовк став не просто єдиним офіцером-афганцем, за життя нагородженим Золотою зіркою Героя СРСР, а й “асоба благанадьожним афіцерам па асобим паручєніям”…
З листа Ярослава Горошка: “Напередодні голосування 1 грудня 1991 року в частині була розгорнута шалена агітація проти Л. Кравчука і В. Чорновола (кандидатів у Президенти), потай і вночі зривали передвиборні плакати, проводили “раз’яснітєльниє бєсєди с лічним саставам” і т.п. А коли все ж таки переважна більшість особового складу проголосувала за незалежність України і за те, щоб був Президент України (за Кравчука – більше 50 процентів, за Чорновола – 42), наше командування взялося за агітацію в “аб’єдіньонних Вооружонних сілах”.
Зверху (з МО СРСР і з ТРУ ГШ) йшли таємні інструкції і накази про підготовку до вивозу заскладованої зброї і боєприпасів у Росію. Про це знало тільки командування, до нижчих чинів, починаючи з командирів батальйонів, нічого не доводилося. Дізнавшись про це, ми – група офіцерів – порадились і прийняли рішення відправити термінову телеграму Л. Кравчуку приблизно такого змісту: «Вітаємо Вас з обранням Президентом України. З цього моменту особовий склад військової частини 54784 (це номер мого батальйону) буде виконувати лише Ваші накази. Просимо надіслати текст Присяги на вірність народу України». Це було 6 грудня 1991 року, в обід. Потім під час розводу я довів текст телеграми до всього батальйону. Ну і, звичайно, тут же знайшлися “прєданниє люді”, які доповіли командуванню. Відразу ж зібралися начальник штабу підполковник Корунов, “бивший нач.ПО” підполковник Ярмоленко, заступник командира бригади підполковник Кирилов і викликали мене та капітана Москаленка (мого заступника) і почалася “абработка”. У чому тільки нас не звинувачували: і в невірності присязі, і в націоналізмі, і в підриві бойової готовності. Був викликаний командир, полковник Поляков. Тут же доповідь його “кому надо” (а точніше – начальнику розвідки округу полковнику Чорнобилову) і знову “абработка” і залякування. Ми залишилися стояти на своєму. На другий день було зібрано “афіцерскає сабраніє” і розглядалось питання “О недостойном поведении майора Горошко Я. П.”. Виступив полковник Л. Поляков. Потім дали слово мені. Але тут виявилося, що більшість офіцерів-українців на нашій стороні, і вирішили наші “отци-камандіри” цю справу зам’яти “да пари, да врємєні”. Потім прийшов наказ негайно провести прийняття Присяги “на вєрнасть савєтскай родінє” 15 грудня 1991 року – це раніше, ніж планувалося. У нас було близько сотні молодих солдатів. Напередодні, увечорі, я провів з ними бесіду, пояснив, щоб не хвилювались, бо невдовзі ми приймемо Присягу на вірність народові України. 16 грудня 1991 року – знову “афіцерскає сабраніє”, де вже було конкретно звинувачено мене в “папиткє срива прінятія присягі”, “падгатовкє бунта”, “падривє баєгатовнасті”, “падгатовкє нацианалістічєскіх баєвіков для арєста камандіра” (останнє – це тому, що я готував майбутніх сержантів-українців і часто займався з ними по ночах, бо вдень були госпроботи). Зараз ці хлопці – кращі сержанти мого батальону. А щодо “бунту”, то тепер вже можу сказати, що ми розглядали питання, якщо буде спроба вивезти частину в Росію або наказ ГРУ ГШ про роззброєння і розформування, то батальон не підкориться і відійде в місто Тернопіль, бо на Хмельниччині на підтримку від населення ще тоді було мало надії. Але це були тільки плани на крайній випадок.
Солдатів і сержантів з Львівської області в цей загін не зарахували, боялися, що перебіжать до народу у Львові. Але помилився наш горе-командир, забувши, що я тернополянин, начальник штабу – з Рівного, багато офіцерів – українці або вихідці з України, переважна більшість солдатів – теж. Ще на аеродромі в Старокостянтинові я переговорив з одним другом і зрозумів, що вони думають так, як і я. У Львові ми тихенько переговорили із солдатами, і це вже був не “яничарський загін”, а підрозділ, який на випадок початку кривавих подій у Львові, – готовий був перейти на бік свого народу і вмирати на барикадах разом з львів’янами, б’ючись до останнього набою проти підрозділів КДБ, МВС чи військових частин, які пролили б кров жителів цього стародавнього українського міста. Звичайно, були б і такі, хто не пішов би з нами, але більшість нас були і залишаємося з українським народом. На велике щастя, до кровопролиття не дійшло.
По закінченні заколоту 21 серпня 1991 року нас так само цілком таємно привезли на львівський аеродром і вже двома рейсами літака АН-12 перекинули назад в Старокостянтинів. У Львові ж нам намагалися пояснити, що ми прибули для охорони штабу округу, як якась комендантська рота. Але всі зрозуміли, що розвідувально-диверсійний підрозділ – це не охоронний підрозділ. Один з небагатьох начальників у Львові, хто тверезо оцінював обстановку і, в свою чергу, застеріг нас від будь-яких дій проти свого народу – це полковник А. Михайлов з розвідувального управління округу. Він знав багатьох з нас по Афганістану і спитав прямо про наші наміри на випадок екстремальної ситуації. Коли побачив, що ми проти ГКЧП, схвалив це, попередивши, щоб не виконували ніяких наказів старших начальників включно з командуючим ПрикВО Скоковим, якщо вони будуть віддані через нього. Сам же Михайлов сказав, що також виконувати злочинні накази не буде. Розумію, що зараз шукати документи про причетність начальника розвідки округу полковника Чорнобилова до посилання підрозділу “спецназу” у Львів під час заколоту ГКЧП – марно, бо вони всі знищені за його ж наказом та наказами інших начальників, які були при Скокові.
Відтак повернуся до другого “афіцерскава сабранія”. Події почали накочуватись з великою швидкістю. Створення СНД, усунення від влади Горбачова і, нарешті, укази Президента про створення Україною власних Збройних Сил. І тут знайшлися офіцери, які сподівалися, що це буде лише формальність. Думали, що все залишиться по-старому. І, нарешті, Присяга на вірність народові України! Нарешті збулося!.. Ніхто й нікого не примушував цю присягу приймати. Все було добровільно і справедливо. З цього часу минуло п’ять місяців. Ми – армія України.
А тепер, про наших вищезгаданих командирів. Отож, полковник Чорнобилов, зараз вже генерал-майор (звання одержав від маршала Шапошникова), присягу на вірність Україні прийняв значно пізніше. І продовжує командувати далі, вже в Українських Збройних Силах. Підполковник Кирилов прийняв присягу також значно пізніше (бо до того “пролетів” з посадою командира частини в ПрибВО). А коли зрозумів, що може ще й тут, в Україні, втратити дачу і ще багато чого – прийняв. Він і зараз продовжує твердити, що спецназ Україні не потрібен, комплектуватись, мовляв. буде в останню чергу, навіть після піхоти. Крім того, продовжує будувати інтриги проти Спілки офіцерів України, звинувачуючи нас в міжнаціональній ворожнечі, націоналізмі і підриві бойової готовності. Мені ж останні звинувачення були, коли я привів команду призовників (яку підбирав особисто): «Почему только в основном украинцы?..».
Підполковник Ярмоленко присягу прийняв і також продовжує служити у нас (навіть рекомендує, як перебудовувати свою свідомість з «советской» на українську). Забув, видно, вже, як під час серпневого заколоту складав списки офіцерів, котрі були не згідні із заколотом «ГКЧП». Ще один, полковник Соловйов П. Я., став став після від’їзду підполковника Корунова в Росію начальником штабу нашої частини. Зараз дуже бажає стати членом Спілки офіцерів України. Також забув, мабуть, як кілька місяців тому звинувачував Спілку разом з усіма вищезгаданими.
А Ярослав Павлович також не збирався миритися ані з системою, ані з совковими кадрами та їхнім об’єднаним спротивом. Його активність та витримка вражають. І він якраз був з тих, кого, ні купити, ні залякати, ні перемогти по-чесному було неможливо, надто класний набір був сконцентрований в ньому одному: правильні гени (дід воював в УНР кулеметником, батько – в розвідці УПА) та виховання, характер та всі необхідні досвіди, унікальна ідентична свідомість, як на той час, і палка – самовіддана любов до України. А ще – підтримка посадовця найвищого рангу МО. Тільки двох свідомих Воїнів на цілу Неньку Україну явно було тоді замало, аби зламати хребет надзвичайно монолітному тоді в Україні кремлівсько-мо₴кальському КДБ.
А напередодні, знаючи, що полишає посаду, на якій міг захистити і інтереси Українських ЗС, і відчайдушного підполковника-спеца Горошка, Морозов приїжджає до Ізяслава: “Даю тобі три дні, і щоб ти був у Києві! Бо тут тобі і дихнути не дадуть”.І Горошко за три дні залишає сім’ю, дім і їде.
Але перед тим, ще у вересні 1993 за сприянням того ж таки К.Морозова, Ярославу Горошко доручають те, про що він сам неодноразово уже просив для себе – готувати підрозділи спеціального призначення ГУР МО України. І він встигає ще підготувати собі зміну. Не так багато, як планував, але достатньо, аби ми сьогодні могли подякувати Батькові та першому командирові спецпідрозділу ГУРу, низько схиливши голови. До його обов’язків входила підготовка бойових плавців. І як бойовий командир, Ярослав завжди був на крок попереду своїх підлеглих. Він звик бути кращим і завжди залишався найкращим. Саме тому приділяв водолазній підготовці особливу увагу, постійно вдосконалюючись та тренуючись понад норму.
А тут трохи інфи для роздумів. За три дні після цього свого занурення в Дніпро Ярослав з підрозділом мав уже підтверджене Наказом тривале відрядження в Крим. І робота там їх чекала серйозна, бо цілий травень підполковник Горошко тренував свою групу: “та як, як?.. Як завжди, але ще більше… Зуби стиснув і вперед!”
– Туда вам не следуєт. Нєт, туда пажалста ніззя… “Нє слєдовало” ані приступати ближче до труни, ані залишатися поруч з покійним наодинці. Люди в цивільному, проте з характерною зовнішністю, денно і нощно чергували і біля домовини, і біля сім’ї Ярослава.
Ну, і на останок. Герой Афганістану та Радянського союзу був таємно заприсяженим в ОУН (1993р), зрікшись Московії та тих, хто чітко на камери розводить руками: “ми счіталі єво сваїм, он бил нармальним, нашим парнєм”. І, до всього іншого, став засновником тієї інституції в Україні, яку уся грушно-фсб-кдбіська мафія вважають: “а патом он стал для нас Врагом √1”. І на сьогоднішній день, якщо подумати, кого ще ми втратили після Ярослава Горошка – ворог досягнув таки відчутних результатів.
Чого і нам бажаю. І так – нам є у кого вчитися і про кого розповідати. Нехай і не на відео, а хоча би дітям своїм. Українською, звісно.
Шана і Честь і Вдячність на всі покоління українців.