Хочеш насмішити Бога – розкажи йому про свої плани.

Всі в курсі, що “Рембо” із мене ще та. І в реальності всі плани накрилися. І до “дівчачого спецназу” на кшталт мене, черга чомусь ніяк не доходить, і вже схоже не дійде. Тож можна скористатися паузою – “заміж не хочу, в рай не беруть (поки)), зварити кави, та під звуки сирен та роботи ППО за вікном трохи помріяти. Про що? Ну, звісно ж, про мир. 

Під час війни тривалістю дев’ятий рік уже, – нічого так не хочеться як миру. І чим швидше він настане, тим більше моїх найдорожчих пацанів залишаться живими. І тим швидше можна повернутись до улюблених справ, звичного режиму творіння прекрасного і здійснення мрій, бажань і планів. Все ніби просто та зрозуміло, але… 

Але мир буває різним. І далеко не будь-який мир є таким, якого вартують понесені нами жертви. Тож який він, мир на який ми з вами заслуговуємо? Головна вимога до нашого миру – він має бути назавжди. Це не про перемир’я, за час якого ворог перегрупує сили, руйнуватиме нас із середини, та готуватиметься до реваншу, а такий мир, який нам гарантує справжню безпеку та спокій. Мир, в якому ми розвиватимемось, а не тільки будемо зайняті підготовкою до відбивання наступної спроби нас поглинути. 

З цього одразу витікає, що ніяка “демілітаризація” та “нейтральний статус” не можуть навіть розглядатись як варіант. Ми маємо за підсумками війни отримати можливість розвивати таке військо, яке спроможемось створити, і вступити до військових альянсів, щоб надалі ніколи не лишатись наодинці із агресором. Так само очевидно, що умовою миру має бути “обнуління” не станом на 23.02.2022, а станом на 20.02.2014 – тобто із Кримом та Донбасом. Інакше всі подальші роки ми матимемо ту ж проблему, що останні 8 років, та матимемо попереду неминучу війну за їхнє повернення. Ну, а якщо бути чесними, то сталий мир та гарантована безпека можливі для нас лише тоді, коли Росія в її сучасному вигляді припинить своє існування. Це можливо в два способи: розвал Імперії на шматки, який почався у 1991 з розвалом Союзу і має завершитись утворенням низки незалежних держав на теренах нинішньої РФ, або ж “переформатування” Росії такого масштабу, який було здійснено у Німеччині після поразки у Другій Світовій – із вихованням поколінь “нових росіян”, базованому на почутті провини та засудженні імперського минулого. 

Чи це можливо? Наразі вже так. Путін відкрив вікно Овертона історичного масштабу, і те, про що буквально місяць тому скидалось на нездійсненну мрію вихованки старих бандерівців наразі стає одним із цілком реальних варіантів розвитку подій. Але передумовою для обох варіантів подій є одне й те саме: вщент програна війна в Україні. Росія має не просто НЕ ПЕРЕМОГТИ і відступити на компромісних умовах. Балалайна має БУТИ РОЗГРОМЛЕНОЮ – болюче, принизливо, із тисячами “цинків” та парадом горілої броні і трофейних прапорів на Хрещатику. І тоді режим Пу, якщо не впаде за лічені тижні (що теж зараз імовірно), але в будь-якому разі почнеться його доволі стрімкий колапс. Процеси власне починаються вже, і якщо вони триватимуть ще хоча б трохи, то стануть незворотними. Але для цього ми маємо протриматись не 5 днів, а стільки тижнів та місяців, скільки знадобиться для повного розгрому орків та переконливої перемоги. Про роки не йдеться – у Імперії нема ресурсу на довгу війну такої інтенсивності як зараз. Але тижні та місяці нас чекають важкі. Важкі, але не такі які не можна витримати. Просто маємо настроїтись саме на остаточну перемогу, і не повестись на спокусу швидкого компромісного миру, хай навіть і почесного. 

Почитайте свіжий висер кремлівського пропагандона Акопова “Наступлєніє Россіі і нового міра”. Там все розжовано так, що навіть тупий не може не зрозуміти. Мета війни – “повернення” України до складу Росії, не більше і не менше. І чітко роз’яснено, що без цього “повернення” Росія ніколи не буде щасливою, ба більше – не зможе існувати. І якщо не вдастся досягнути цього зараз, доведеться йти на нас ще і ще. Бо мета саме така і компроміс неможливий. Тобто якщо десь у білоруських болотах про щось там домовляться – для Росії мова ітиме лише про перепочинок перед неминучим новим вторгненням. Як писала киянка Голда Меїр, “Ми хочемо жити. Наші сусіди хочуть бачити нас мертвими. Це залишає не занадто багато простору для компромісу”. Наш Карфаген має бути зруйнований достеменно, інакше раніше чи пізніше він таки знищить нас. 

Все має свою ціну. Ми зараз платимо наддорого, щоб за таку ціну мати гарантовані життя та свободу назавжди. Нам потрібний мир переможців, “денацифікована” та нейтралізована у воєнному та ідеологічному сенсі Московія, а не просто “припинення війни”. Це потрібно доносити до усіх наших очільників. І, якщо заради цього треба провоювати трохи довше та понести ще втрати – Господи, бережи наших Воїнів і народ наш благословенний, впевнена, ми здатні на це. Щоб нашим дітям і їхнім дітям ніколи не довелося воювати за Україну. Тільки тримати те, що ми зараз створюємо.