Цей текст спецпризначенця з позивним “Командир” є одним із спогадів, які стали основою для коміксу “Кіборги. Хроніки 3-го полку. 26.05.14”, що розповідає про диверсійну операцію групи бійців 3-го полку спецпризначення на підконтрольній бойовикам території ще на самому початку російсько-української війни.
Це було акурат в дату Першого Бою за Донецький аеропорт – 26.05.14 р… “Мішками” (Мі-8) нас перекидають з Маріупольського аеропорту для підсилення нашим в ДАПі…
Десь за км 20 від самого аеропорту ми спинились на дозаправку… Поле… Пілоти пішли уточнити якісь свої робочі моменти, ми залишились біля машин. З нашою другою групою ми були приблизно через поле, не один біля одного, але бачили: вони – нас, а ми – їх. Чекали…
– В нас все перегралось, пацани! Десь недалечко збили нашу “вертушку”, маємо задачу летіти її охороняти й евакуювати пілотів!
Ну, а я що:
– Поняв, прийняв, плюс!..
І до своїх:
– Всі чули?! Вперед, в машину! Вилітаємо!
Ескізна ілюстрація коміксу “Кіборги. Хроніки 3-го полку. 26.05.14”
Наші з другої “вертушки” і не знали, що ми вже в іншу сторону полетіли… Вони ще там зоставались, а ми полетіли… Сідаємо… Якісь поля між селами. Сіл не видно. Приблизно, як я потім на карті дивився, кілометрів 5-8 від ДАПу в стороні Пісків. Дорога сільська трохи на віддалі. Посадочки з усіх сторін. Хороше місце для гарних і душевних шашличків…
Вертушка постріляна перехилена набік… І пілоти з виглядом таким, ніби їх уже під стіну на розстріл шикують… І місцева братва уже під’їжджає… От ніби за сценарієм: ми приземляємося, а на дорозі машини навпроти нас починають зупинятися. З різних напрямків…
Я одразу починаю командувати: “Дві групи!.. Бігом: роззосередитись, оцепити “вертушку”!. Займаємо кругову!..”
А мені уже зовсім повеселілий пілот збоку розповідає, що “мєсні” дуже сердиті, бо наш снайпер попрацював вночі гарно й зняв когось борзого з їхніх, оскільки останній підліз заблизько до наших позицій… А ще перед тим тут бій був… Тобто вони вже реально настроєні “мочіть укров”… А я вже знав, що в Донецькому аеропорту якщо не почали стріляти, то точно ось-ось щось почнеться, бо нас командування попередило, що “на серйозну роботу” летимо…
Ну, що… Кричу своїм так, щоб мене УСІ почули: “При наближенні підозрілих осіб стріляти по ногах, а потім – на ураження!.. На попереджувальні постріли в нас немає патронів!..”
Якщо там хтось на дорозі й виліз із машини, то після наших рухів-маньоврів і моїх команд (а кричав я дуже голосно!) одразу ж поховалися назад в машини… А вони вже під’їхали до нас майже впритул, метрів 50, і вискочили з машин…
Ескізна ілюстрація коміксу “Кіборги. Хроніки 3-го полку. 26.05.14”
За той час пілоти вертольота уже щасливі поскакали в машину, якою ми прибули, і спокійно відлетіли… “Вертушка” ж навіть не глушила мотору, лопасті торохкотіли… Ми залишились біля підбитої “вертушки” нашою групою – 16 бійців… І спостерігаємо рух машин в зворотню сторону до дороги. А з “вертушки” ми свої речі горою висипали: наскладали на одну купу й там одного залишили…
Я ще з одним зі своїх бійців трохи згодом, як уже стало зрозуміло, що ми тут надовго, полазили “по місцевості”… Ну, щоб зорієнтуватись, де ми і які тут розклади в плані маневрів-підходів-відходів…
Знайшли місця дислокації однієї з наших бригад десантури. Так виглядало, що жили вони там довгенько й встигли серйозно окопатись.
Ми трохи продуктів знайшли. А води не було. Я свою водичку пацанам віддав…
Ще перед тим, як відповзати, ми домовились вогні розпалювати…
Про всяк випадок… Тактичний хід: багато вогнищ, щоб виглядало, ніби народу тут багато й вони надовго й серйозно окопуються, ще й озброєні… Оцей “всяк випадок” продовжував маячити на горизонті і реально діяв мені на нерви, тому я пробував зв’язатися зі своїм начальством, щоб отримати чітке розуміння ситуації. Нічого не вийшло. Начальство не відповідало… Тоді просто набрав командира тої групи, яка полетіла в ДАП, – знову нічого… І я зрозумів, що прийдеться самим вигрібати, бо оця “серйозна робота” явно уже йшла повним ходом: усі були зайняті, і нам не буде кому прийти на прикриття…
Бачив приліт вертушки з рембригадою. Вже вечоріло. Ми трохи далеченько уже були від того місця. Зате близько до тих, хто нас явно не збирався залишати в спокої… Ну, достатньо близько, щоб зрозуміти, що перед нами – звичайна гопота… Всі серйозні дяді, як виходило, були задіяні в двіжусі біля Донецького аеропорту і теж не сильно виходили на зв’язок… Ну, гопота курила, ходила відливати й сильно матюкалась. Їм дуже кортіло “віджати” нашу бойову “вертушку” і “срубіть бабла”, але вони “зас…ли”, бо хтось їм шепнув страшне слово: “спєцназ”…
Ескізна ілюстрація коміксу “Кіборги. Хроніки 3-го полку. 26.05.14”
Тож ми відповзали назад… Потроху темніло… Я так пити хотів, як ніколи в житті… Акурат вчасно ми повернулись… Мої пацани, на ходу жуючи печену картошечку (от все вони встигли!), уже обступили хто хвіст “вертушки”, а хто – пілотів… Мені сунули якусь картоплину під ніс, але я хотів пити й запхав її собі в кишеню, щоб пацана не образити…
І чую, як пілоти горланять:
– Командир!.. Командир!!!
– Я тут!.. – відповідаю.
– Ми-то вас забрати можемо, але лишайте речі! Щоб ваші манатки забрати й бк повантажити, не Мі-8 треба, а цілий Іл-76!
Ну, я відразу сообразив, що пішки ми точно нікуди не підемо:
– Ви що, пацани, жартуєте?! Ви можете залишати свої речі, а ми – ніяк! Та тут – все наше життя! Куди ж боєць без свого наплічника й боєкомплекту??? Ви не переживайте, воно так тільки виглядає страшно, зараз ми все розберемо, і ви побачите, що все нормально вміщається!..
Даю команду, поки пілоти не почали знову істерик розводити:
– На борт, бігом!.. З речами!..
Під ойкання вперемішку з матами пілотів, ремонтників і екіпажу ми трамбувались в гвинтокрил… А вони мали з собою води багато! Ми тоді всі понапивалися досхочу…
А тепер – головне: дякую пілотам і всьому екіпажу тої “вертушки”! Шкода, що я тоді ближче з ними не познайомився. Нам реально тоді дуже пощастило. Я потім коли розповідав тим, хто в тому розбирається, то вони крутили пальцем біля скроні й казали, що ми – придурки і запросто могли не злетіти… А ми і злетіли нормально, і долетіли… І пережили потім багато ще чого…
Ще якось розкажу… І пацани мої розкажуть…
Продовження буде…