Спогади Кіборгів. Хроніки 3-го полку.19 (29.07.14). Історія Перша. Автор: Монах

Цей текст спецпризначенця на псевдо “Монах” є частиною Спогадів – основою для уже колекційного культового випуску “Кіборги. Хроніки 3-го полку. 19. 29.07.14”. Заснована на реальних Спогадах вцілілих бійців зведеної групи спецпризначенців 3 оп СпП історія дає читачеві абсолютно чітку картину російсько-української війни періоду літа 2014 року… Наші легендарні Воїни спецназу отримують завдання знайти двох пілотів українських винищувачів, які після збиття їхніх літаків опиняються на території, контрольованій жорстоким ворогом…

Кожен наш крок – це Навчання… 

Кожна наступна бойова задача – наш Шлях вперед… 

Всі прізвища – тимчасові, усі портрети – змінні, а наше Українське Військо – це вже найстійкіша та найгрізніша потужна частина Української держави – Незалежної і сильної… 

“… В усіх, хто на той час знаходився в ангарі, – шансів вижити не було… Відповідно, і підполковник Лисенко, і капітан Андрієнко, і наш “Географ” Толя Бузуляк, і водій – Серьога Грішин, і Ярко – Шима, і завжди невтомний Льоха Глобус, і обезбашений Льова Панков (всім Побратимам – Царство Небесне та Вічна пам’ять), які на момент першого пострілу ворожої “бехи”, – знаходилися біля техніки в ангарі, – були або смертельно поранені, або загинули відразу… 

З ангару ще хтось з наших відстрілювався, бо я чув і звуки ДШК, і стрілкове, тільки, от – недовго… І хто ще з наших намагався давати відсіч оркам точно тобі не скажу, бо був далеко і зовсім не мав змоги бачити, що там відбувається… 

…Я ж в ході бою отримав сліпе осколкове поранення лівої ноги… 

Орки брали нас в кільце і інтенсивність їхнього вогню була чітко розрахована – вони явно знали, де розташовані наші пости і скільки нас… Вони почали йти на зачистку подвір’я та приміщень… 

…Перетягнув собі ногу жгутом і наклав так-сяк ІПП-шку, щоб рану захистити від інфекції… Почав сунутися в сторону до своїх, котрі ще вели бій… Орки закрили кільце навколо ферми і катали навколо БМП, вишукуючи, хто ще де шевелиться… Коли їхнє БМП переїжджало наверх, – ми – ті четверо з групи, що вціліли і не потрапили оркам до лап, – встигли перескочив через дорогу в поле і заховатися там… 

Перед тим я встиг побачити, як орки забирали в полон одного з наших – юного 20-літнього кулеметника на псевдо Альф… 

Отже, нас врятувалося четверо… З 19-ти… 

І один з нас – непоранений і грамотний – Багор (ну, бо двоє інших були просто набрані з роти охорони), ще ризикнув відповзти назад, аби подивитися, чи хтось ще з наших вцілів, можливо… 

Коли повернувся, сказав, що усіх наших забрали орки по машинах… 

Ми перезирнулися і я спитав, чи є в когось з нас працюючий мобільник… 

Ми вийшли на зв’язок з Базою, доповіли… Нам сказали вибиратися до своїх… А ми попросили їх тримати без розголосу інформацію про те, що хтось із нашої групи вцілів… Ми ж прекрасно розуміли, що орки знали скільки нас… І були переконані, що нас так просто не відпустять і пошлють за нами групу зачистки… Ну, я би точно так зробив… 

Та це елементарно: береш сектор, де відбулося зіткнення, окреслюєш колом в радіусі (година/кілометр) – і вперед… І то з кількох сторін… Ну, орки так і зробили, щоправда, за нами явно відправили не кілька груп, і явно не профіків… Ну, бо профіки нас вичислили б, як два пальці… 

…А ми дві доби добиралися до своїх… Рухались вночі, що закономірно, бо вдень – помітно і ландшафт не дозволяв… 

…Знаєш, що мені назавжди запам’яталося?.. Оця перша ніч після втрати моєї групи та командира… 

Ми всі були в шоку… а мене ще й нога дико боліла… І ми не мали ні води, ні їжі, звісно… Два стікери кави, здається ще було… і два льодяники з чиєїсь кишені розділили на всіх… І ми тоді довго радилися… І це допомогло злити емоційну напругу і, бодай трохи, але повернути собі впевненість… 

Ми з Багром, який також, до слова, мав на той момент неслабий досвід і базових навчань, і грамотну підготовку, дійшли до спільних висновків, що шанси у нас – так собі, але є… І от ті шанси, що є, – маємо використати і дійти таки… Дійти до своїх заради себе і заради тих наших пацанів, які, як ми уже знали (бо бачили частково, а ще добре чули), – потрапили в полон до орків… 

І знаєш… 

Ми, як навіжені якісь, відчайдушно вираховували (і, як потім вияснили, точно вичислили), хто з наших Побратимів потрапили в полон і хто точно загинули… Це чомусь на той момент для нас мало найбільше значення… 

Вияснивши і проговоривши все, що було найстрашнішим для усвідомлення, ми прийняли рішення, які, як потім виявиться, – були стратегічно вірними і зіграли роль в тому, що ми отримали таку нехилу і чьотку мотивацію… Мотивацію переламати той стан речей, який багато хто назвав би поразкою… Проте ми були живі, нас було четверо і ми усвідомлювали, що маємо відповідальність і перед загиблими, тіла яких потрібно забрати в орків, і перед живими – пораненими, – які залишилися в жахітливому полоні орків… 

Ну, про полон, думаю, ти також писатимеш тут… 

Пиши, це все – наша історія… Історія нашої війни за незалежність України… 

…Я ще оглядав свою рану, яка чомусь уже серед ночі взялася сильно мені дошкуляти… Щастя, що Багор мав при собі аптечку американського виробництва… То я обробив рану пероксидом в спреї, зацінивши, що амери – таки молодці, – і наклав перев’язку. Потім я ще раз зроблю собі перев’язку… Ніякого обезболення, ні нічого іншого не колов… Та без потреби… Окрім того, в пригоді, нарешті, стали моя фотографічна пам’ять і програма GPS на мобільному… 

…Ми рухались в напрямку Степанівки, котру об’їжджали напередодні… Пересувалися вночі, а вдень відсипалися по черзі… І було таке, що ми лежали в якійсь зеленці і чули, як орки нас шукають… 

Так, вдень… 

Втікати, як ти розумієш, було верхом глупства… Тому причаїлися і стискали в руках зброю – хто що мав… На чотирьох мали два автомати, пару магазинів, а я мав ніж… Нормальний ніж – робочий… Він і досі в мене… Освячений… 

А ще пару разів виходили на орківські “секрети”… Тоді відповзали десятою дорогою, розуміючи, що змісту світити себе немає: будь-який шум потягне за собою підсилення з їхньої сторони, що нам було непотрібним… 

Важко було в тому плані, що не було ані краплі води… І ті дві доби, прожити без їжі, а головне – без води – я також запам’ятаю… 

Нічого ми не шукали: ні колодязів, ні ніякої провізії, бо мали одну мету – дійти до своїх, на той час все інше – не мало значення… 

…Коли, нарешті, дійшли до своїх, ще були допитані… Та довгенько нас розпитували… Було видно, що такого повороту внаслідок наказів, – ніхто з вищестоячих не очікували… 

Група з 19 хороших і навчених бійців була фактично знищена за один день… 

…Нас вертушкою доправили додому… Я нікому рани своєї не показував, хотів, щоб мене залишили в спокої… Бо найбільше мене тоді непокоїла доля наших полонених… Їх же усіх забрали пораненими… 

І про Командира думав найбільше… Про Тараса Карпу… Потім я дізнаюся, що його – важкопораненого – відвезли в Сніжне… І там – в місцевій лікарні – Тарас ще пережив важку і довгу операцію… Навіть прийшов до тями… Потім – зупинка серця, стан коми і все… 

Він пішов, так не вийшовши з коми, Красавчик… 

Та да… Побачив, що він не зі своїми і пішов до Своїх… 

І що прикольно ще, знаєш?. 

Тамтешні лікарі з таким подивом розповідали, що Тарас – у них він значився, знаєш як?.. “Пациєнт УКР”, шариш, да?.. 

То от, мій Командир прийшов до тями і, коли його спитали, хто він, відповів: 

– Мене звати Тарас… 

І пішов…

От так то… 

Царство Небесне і Світла пам’ять тобі, Командире… Зустрінемось обов’язково…

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *