Можемо почати з того, чому Спаситель Світу Ісус Христос молився за тих, хто безжально віддав його на страждання, муки і на смерть через жахливі приниження…

– Ти маєш на увазі, що ми маємо молитися ще й за кцпів???

– Та спочатку варто, взагалі молитися. І почати можна з тих, кого любимо. За тих, кого любиш, легко молитися, чи не так?.. А потім перейти до Молитви за себе і за нашу Перемогу.

– О, за Перемогу – так!.. тільки мені краще не молитися за Перемогу, а воювати!..

– Це само собою. І тут також питання, який Воїн переможний: той, який лише воює, чи і той, який воює з Молитвою?..

І на запитання стосовно “чи дійсно потрібно молитися за Перемогу?”, – маємо відповідь самого Спасителя. Позаяк Ісус Христос власним прикладом закликає нас до цього – до Досконалості і в Молитві також. Адже Він переміг!.. Так, це був Його Шлях до Перемоги Творця і Його власної Перемоги…

– Якої перемоги?

– Перемоги Безсмертя над світом смерті. Він подолав смерть, час і всі перепони та випробування. Нелюдські випробування. Він – Переможець, а, отже, в Нього можна чогось навчитися, чи не так?..

А тепер ще цікаво за кого Ісус молиться Спаситель перед розп’яттям:

“… СЛОВА, які Ти дав Мені, Я передав їм, і вони прийняли і зрозуміли воістину, що Я зійшов від Тебе, і увірували, що Ти послав Мене. Я за них благаю, — не за весь світ благаю, але за тих, яких Ти дав Мені, тому що вони Твої.” (Ів.17,8-9)

Ісус Христос молився до Небесного Отця за СВОЇХ. За усіх тих, кого він вважав Божими, за тих, хто був і є з Ним і Його, за тих, кого Він Любив, як Своїх.

І Христос не просто молився. Він і молився, і тримав за них абсолютну відповідальність, вартість якої – впевнена Віра на Шляху людських страждань, опущення, болю і розп’яття.

І це якраз знову про Цінності.

Наскільки глибоко потрібно любити та вірити в своїх, аби втримувати усвідомлення себе відповідальним за того, кого любиш, до останнього відблиску свідомості… до крайньої краплі крові… І ще й відпускати гріхи злочинцеві, який в останню годину свого життя розкаявся. Розкаявся, бо відчув милосердя до невинного…

… Насправді, вже зараз надзвичайно непросто молитись за іншу людину, знаючи, що до тягару своїх гріхів додаєш ще й тягарі гріхів інших, навіть, якщо ці інші – Свої. Вони ж такі ж недосконалі, як і ми самі, в них безліч своїх тарганів і недоліків, які іноді просто не дають їм нормально жити і любити.

Але, якщо любиш, полюбе, і молишся, і просиш, і стоїш за них, як за себе.

Позаяк, до Царства Небесного доходять тільки ті, хто не кидає своїх. Не кидає ані на полі бою, ані в молитовній стійкості.

… І тому, так, береш відповідальність не лише за себе. А і за усіх, кого любиш, і за тих, кому віриш, і за усіх, хто допомогає нам на нашому шляху…

А в стані молитви за інших уже відчуваєш, що відповідальність – це моє “Так” Творцеві.

І через щоденне “Так, мій Господи” – пов’язуєш себе з усіма, за яких молишся, просиш і відповідаєш.

І тоді – якщо ви падаєте, я впаду разом з вами. Впаду ще не раз, аби піднятися…

А якщо, раптом, впаду я, – вам прийдеться допомогти піднятися і мені, і вам самим… Тому ви всі молитеся за мене, як я за вас…

– Отут, ні… Ми так не вміємо…

– Хах!.. Попереду – Вічність!.. навчитеся)) ще не раз прийдете, щоб навчитися))

Ну і наостанок.

Варто бути постійно свідомим за кого молитися, за кого просити і хто в нас дійсно Свої…