… Той, хто тоді придумав цього дня вчинити Днем Злуки, явно щось знав…

І усе, як завжди у нас, – невипадково…

… Бо ще з давніх козацьких часів запроваджено було саме в цей день мирити… Глибоко налагоджувати стосунки та спілкування навіть серед найзатятіших, непримиренних і розсварених вусмерть братчиків.

Мудро вельми, якщо вважати, що далі у війську запорізькому – грізному та переможному військовому формуванні протягом багатьох століть – йшов період серйозних планувань та вибудувань тривалих стратегій не лише на рік – на роки вперед…

І тому примирення між розсвареними та загніваними між собою Воїнами не просто потрібно було спробувати зробити… До цього готувалися і готували всіх причетних вже в часі всіх різдвяних дивовижних і сприятливих часів та традиційних дійств, як то: різдвяні змагання серед джур та поміж куренями, знайомства з новачками шаблями та метанням ножів (дуже небезпечні “знайомства” за описами очевидців, маю сказати), “хованки з розвідниками” на замерзлих порогах та річні проводи лірників-кобзарів, а ще – подячні дні, проводи куті з дідухами та, зрештою, по тому всьому – триденні вибори курінних і т.д… Не дивно, що відпочивати наші славні предки явно не встигали, якщо до цього всього ще й врахувати, що в ці святкові дні належалося собі ще й хрещеників серед джур-сиріт обрати… Так, і таке мало місце на Січі…

… І про звершені примирення, які мало бути підтверджено: “чоломканнями, смиренними обітницями в колі братчиків, обміном натільними хрестами та бойовими ножами, голосними подячними вигуками зі згадуванням не лише Богородиці, усіх Святих та причетних, – малося звітувати письмово на ім’я Головного Писаря від кожного куреня окремо і з вказанням кого примирили, хто примирив і за яких обставин це відбувалося!.. І, Мати Божа, та то роман уже можна писати тільки про те, як “…і то було тоді, як наш Батько, вічної Пам’яті Кошовий Отаман Війська запорозького Іван Сірко примирив на День Замирення своїх трьох джур-розвідників, які ще зі Спаса полаяні ходили через того жеребця буланого та знатного турецького бея, якого…”

Гаразд-гаразд, сьогодні таки не про джур…

І, хто би міг подумати! як правило, предки наші славні та важкі на руку сварилися та гнівалися (і билися!.. та так, що доходило до крові і каліцтв, навіть, часами суперників мусіли силоміць куренем розтягувати, бо позабивалися би на смерть!) найчастіше через… хммм, жінок та політику… А, джури – через жеребців, ну, то джури, а козаки – по-дорослому, так…

І миротворцями на Січі виступали найстарші та найповажаніші представники козацтва та старшини. Вважалося, що “… якщо Пан Біг уберіг нам нашого брата… до уже шостого десятка літ, то цей Божий чоловік собі заслужив, аби мали його слухати…”

І, в продовження традицій примирення,

цього дня на Січі належалося позбутися геть до краплі хмільних напоїв…

Як, які хмільні?.. такі, які міцні і з градусом…

Звісно, що на Січі Закон існував – Перший, Головний і Неписаний…

Ох, ці Неписані Закони Січі, от де Правосуддя з “немезидами” було чьотким, нехай Творець милує…

Так, панував строгий “сухий закон” для всіх, хто вступав і перебував за власною волею на Січі. І за порушення того Закону можна було і життям поплатитися…

Як?.. А дуже просто: кого напідпитку або з підозрою на це зловили, – того відразу кидали в порогові вирви на Дніпрі… Водовороти, себто… Або в ополонку там же… Гарне випробування?..

Ще б пак!..

І як виплив – Господь уберіг, значить, – наш чоловік, Богу дякувати… Не виплив, значить, – Господь забрав – така Воля Божа, дякувати Йому за це і крапка. Отак:коротко і без сумнівів.

То от, згідно Закону “Чистої Снаги” та правила Дня Замирення, сьогодні на Січі належало вилити та позбутися до останньої краплі всіх хмільних напоїв, які ще могли залишитися в кого по Різдвяних Святах. І все це хмільне добро належалося знести до порога приміщення Головного Писаря, який (от в кого мала бути чиста снага!)) мав це все “описати від кого і скільки видано від кожного куреня та поіменно” і призначити “довірених для винесення за межі крайніх наших застав за пороги…”

Цікаво достобіса, як то кажуть…

І це ще не все…

Все вищеописане мало бути зроблене “… в чутті строгої дисципліни і поваги”, а ще обов’язково все мало бути організоване до обіду…

При обідній трапезі всіх примирених з миротворцями належало частувати та пошановувати подарунками і від старшини, і від Товариства (яке хабарництво?.. то пошанування, прошу вас)), а всіх “довірених” на возі під проводом чергових та найстарших дідів відправляли ще позбирати “все хмільне” з крайніх застав і вивезти для утилізації за пороги…

І тоді – тоді в Січі наступав час тотального очищення по святах в великій січовій лазні…

І якщо врахувати, якими були тоді погодні умови та мінусові температурні показники на наших теренах, якщо прикинути що то таке – військова лазня: “…там з розпеченими каменями завеликими, як стіл писаря… з ведрами та бочками всіх… мислимих розмірів, де випарені трави та корені цілющі, з оліями та мазями в писаних глиняних горщиках, яких султан османський не має..” – так описував запорозьку лазню козаків італієць, історик, мандрівник та агент Ватикану П’єтро делла Валле у своїх листах, датованих 1613-18рр до Шипіоне Боргезе (головний бібліотекар Святої Римської Церкви та рідний племінник Папи Павла V)… з яким трепетом козацтво – від найменших джур, яким належало першими бути у великій січовій лазні, до найстаріших дідів та духовенства, які вже глибоко за північ мали щастя попарити свої кості, – то окрім захоплення та бажання, бодай краєчком ока, бодай крізь шпарину оце усе козацьке дійство в лазні побачити…))