“… В часі найтемніших і найстрашніших ночей на Майдані залишалося дуже мало активістів… 

Сцена продовжувала світитися, хтось співав, хтось молився, якісь люди сновигали, закликаючи не спати, бо “нас штурмуватимуть під ранок”… Саме в ті моменти я люто мріяв про свою зброю. Щиро заздрячи тим, хто мав хоча б сокиру і, що найважливіше, – вмів нею користуватися. Бо тоді тільки заворожено спостерігав за тими, кого вважав мало не небожителями, споглядаючи, як вони чистили в куті десь у “профспілках” офіційно зареєстровані “мисливські” карабіни… Я дивився на власників зброї, наче в них був доступ до чогось сакрального, а у мене – ні. Наче людина зі стволом має прямий доступ до абсолютної свободи, до “скриньки пандори”, до “святого Граалю”, до “філософського каменю” і таємниці затонулої Атлантиди вкупі… Я знав і тоді, і зараз, що легальні власники зброї – особливі і обрані. І щоночі, тремтячи від пронизливого холоду на чатах під замерзлою барикадою в темряві, глипаючи щохвилини на синьо-жовтий прапор (мене це мотивувало, як ніщо, віриш?), відчайдушно мріяв, як стану власником такого артефакту, щоб, коли – напад тітушні і “ікри”, – можна було дістати з-за плеча свій, власний інструмент і просто пересіпнути затвором, нічого не кажучи, легко вдихнути і видихнути…

І, відчуваючи, що ти на рівні з цією мразотою, бодай в озброєнні, як не в кількості, спокійно увійти у якийсь особливий портал впевненості. І присісти уже на кургані, де точно щойно покурював люльку в Молитві сам Мамай… 

…І побачити безкрає плесо Дніпра, почути долітаючий із крилатих чайок під малиновими стягами тисячоголосий спів “Іще не вмерла!”, погладити поглядом слобожанські трави, відчути дим вічних битв за наші свободу та волю, зануритися в пилок диких, маскуючих тебе квітів і різнотрав’я… І опинитися поруч з тими нашими, хто уже там… З тими усіма тисячами Душ Благословенних, які з Любов’ю тримають для нас місце в Царстві Творця Нашого Всемогутнього…”