“А що ж то нам робити з голотою?.. 

А з голотою – то найдовше виходить… Бо голоті даєш шаблю і кажеш: 

– Іди воювати за Україну нашу благословенну, за народ наш… Твоє життя і так ніц не варте, а в битвах та баталіях станеш Лицарем землі своєї та Творця Нашого… або загинеш, як на те буде Воля Божа!.. 

Та голота викине шаблю і скаже, що йому те не треба… Бо най пани воююють, бо се війна – панська, а не народна, позаяк то пани мають за що воювати, а йому – убогому голодранцю і губити немає що, окрім як життя свого. 

Ти ж даєш голоті пристановище, чисту одіж та слово щире… Вчиш та даруєш Знання та Молитву… І гадаєш, що почуєш?.. вдячність та щире слово заохоти?.. 

Почуєш лише, що тут йому зле та погано!.. Бо бачте, у Війську Запорозькому йому – голодранцю без роду та імені, – не чути нічого, окрім наказів та покарань за переступи супроти Закону Військового та за балачки й непокору… 

А ти не дай голоті нічого. Вижени геть… 

Лише помолися за нього та й роби своє, що належить… І дай голоті діждатися стріли татарської, кривого ятагану яничарського, лютого вою сатанинської орди… 

Нехай на власні очі побачить закривавлене тіло дитяти свого та почує смертний крик жони своєї любої та теплої ще в себе на руках, нехай закриє очі убієнним матері з батьком своїм… 

Дозволь голоті відчути важчі за смерть кандали полону ганебного, пекельний батіг наглядача та ріки, моря крові його і його ж братів, як він сам – голодранців… 

Нехай він сотні раз вмиється потом власним з кров’ю своєю солоною впереміш зі сльозами розпуки своєї розкаяної невольницької… 

Нехай день за днем чує чужомовну безбожну лайку ворожого краю далеко від Неньки України-Русі… 

І нехай сему голодранцю відріжуть всяку надію на повернення додому… 

Нехай йому тільки інколи сниться земля українська та чисті води Дніпра нашого… 

…А тоді нехай милостивий Творець наш подарує такому один шанс із тисяч на звільнення… 

І нехай то буде втеча, а чи раптове звільнення шаблями та звитягою братчиків-запорожців з полону чужинського… 

І тоді цей колишній голодранець має ще й ноги стерти до кості, аби лиш перестати бути голодранцем і самому ЗАБАЖАТИ прийти на Січ… Щоб дійти таки… І впасти на коліна, вчувши ще здалеку дзвони церкви Покрови Пресвятої Богородиці і в подячній МОЛИТВІ видихнути: 

– Дякую!.. Господи, ДЯКУЮ!.. Мати наша Січ!..