Спогади Кіборгів. Хроніки 3-го полку.19 (29.07.14). Історія Перша. Автор: Альфа

Цей текст спецпризначенця на псевдо “Альфа” є частиною Спогадів – основою для уже колекційного культового випуску “Кіборги. Хроніки 3-го полку. 19. 29.07.14”. Заснована на реальних Спогадах вцілілих бійців зведеної групи спецпризначенців 3 оп СпП історія дає читачеві абсолютно чітку картину російсько-української війни періоду літа 2014 року… Наші легендарні Воїни спецназу отримують завдання знайти двох пілотів українських винищувачів, які після збиття їхніх літаків опиняються на території, контрольованій жорстоким ворогом…

Якщо комусь цікаво, як на війні підліток враз перетворюється у Воїна, – нижче Спогади такого Воїна… Який прийшов за велінням серця в непростий підрозділ, щоб пройти Шлях, який звичайна людина вважає можливим лише в сюжеті фільму, чи на сторінках книжки… 

“…Шість років уже… Так, в травні минуло… 6 квітня 14-го ми залітали в Донецький аеропорт… 

…І з нього все й почалося… Думаю, що саме після цього Першого Бою за ДАП – легендарного і переможного – нас добре запам’ятали і уже не забудуть ніколи… І там, і тут – всі, для кого ми стали такою неочікуваною загрозою… Але по порядку… 

…Мені в 14-му 4 березня виповнилося 20 років, я ще не цілий рік служив на контракті в полку і був, як і мій Друг-Побратим Запоріжжя, – одним з наймолодших в розвідгрупі Тараса Степановича Карпи… (Командир розвідгрупи, загинув 29 липня 14р. Царство Небесне і Світла пам’ять) 

…І нас, як наймолодших, – мене і Запоріжжя залишили в аеропорту, коли нашу групу перекинули однієї квітневої ночі 2014 на бойові завдання уже на саму лінію фронту в зону АТО… А ми вдвох з Братчиком Запоріжжя залишились в ДАПі, бо тут, як усім здавалося, – нічого й не має статися… 

…Найсмішніше, що в нас наші хлопці з групи і зброю забрали, бо ж їм на бойових виходах більше треба було… І я – кулеметник – залишився з автоматом, Запоріжжя, взагалі, – з пістолетом, а потім в нього офіцер – не пам’ятаю позивного, – ще й бронік забрав… 

Але це вже було в травні, так в ніч на 26 травня 2014… Нічка ще та була… 

…Я після зміни спав… Наші “рулі” бурно “хвилювались” за “будущєє” країни і тому все було, як в справжніх блокбастерах… Да, про “горішка”, пам’ятаєш? Гламурний аеропорт, затяжна, в кращих традиціях вечірка в честь виборів президента країни в ключі тих часів – мирних, типу ще… Всі на драйві, всюди включені плазми-тєліки, новий термінал світиться-працює, ми, як завжди – на чергування і – віддихати… 

А тут… 

Відкриваю очі: глупа ніч… Реально, вночі ж прокинутись – просто так не прокидаєшся, а тут – прокинувся… Дивлюсь спросоння: двіж! кіпіш! всі кудись несуться!.. крики і повний армагедон… 

Я Запоріжжя за ногу хватанув: 

– Братику, а шо таке робиться?.. Кінець світу?.. Я ж не сплю?.. А Запоріжжя – такий весь на взводі вже: 

– Та якісь тіпи озброєні, шо рембо, – зайшли в новий термінал! І на даху уже снайпери їхні залягли!.. 

– Хто зайшов?.. Інопланетяни?.. чи Рембо?.. і куди залягли?.. 

Ну, я нічого не зрозумів тоді, але ясно було, що все серйозно, бо слова “бойова тривога” просто так ніхто не кричить… 

…Нас – в повних непонятках – розподілили по постах… А тоді по “сарафанному радіо” ми між собою потроху дізнавались, що і новий термінал, і весь аеропорт уже зайняли орки-“брати-мо₴калики” зі зброєю і дуже нехорошими намірами… Погрожували вони нашому начальству по радейках в перемовинах… А начальство ж цілу ніч “хвилювалося за долю Неньки і майбутнє країни з новообраним президентом”… 

Мені?.. Та було страшно… Але не по-серйозному, а так – мандражець десь в районі спини і горла… 

…Начальство наше вище дало всім команду “не стріляти і спостерігати”… Ми й спостерігали, як очманілі… 

Що спостерігали?.. Тіла якісь шмигали за пару сотень метрів… Тіла в військових одностроях, без шевронів, озброєні до зубів, серйозні і явно з військовою, а не “шахтьорскою” виправкою… А працівники аеропорту кудись всі стадом звалювали спішно, машини туди-сюди, а з них – також озброєні тєла… І всі – в новий термінал… 

…Ми тихо між собою перемовлялися: 

– Ти рахуєш?.. 

– 68.. 74… 89.. Тьху!.. збився… 

– Слухай, та кинь це!.. Їх точно три-чотири сотні!.. Слухай!.. 

– Та що, слухай?! 

– А як вони стріляти почнуть?.. 

– Та може не почнуть… Може, домовляться… 

– А якщо почнуть, то що нам далі спостерігати, як по нас стріляти будуть?.. 

– Та шо ти накручуєш?! Ніхто стріляти не буде!.. Домовляться між собою і все буде… буде якось, блін… Їх дійсно, як сарани… Блін!.. 

– І хто накручує?.. То що буде?.. Думаєш, скажуть нам скласти зброю і ми поїдемо додому?..

– Не знаю я!.. Хоча додому я би не проти поїхати!.. Казали пацани з даху, що їх там на даху нового терміналу штук 40!.. і в самому терміналі, і по всій території аеропорту цього донецького, який за розмірами, як 20 футбольних стадіонів!.. і ще заїжджають – он, полюбуйся! – на “Камазах” і на різних машинах… Чорт!.. а нас що?.. ти в курсі, скільки нас залишилось?.. 

– Скільки?.. 

– От, не знаю я!.. але точно набагато менше!.. От такі були розмови з усіх кутів… Наші офіцери пробігали мимо нас, нічого нам не говорили, ховали очі і тільки шикали на всіх, щоб “не панікувати, спостерігати!..” 

…На даху наших хлопців було не то 8, не то 9… Але з ними був офіцер наш – тоді майор в званні, але особистість – непересічна і на сьогоднішній день – уже Воїн-Легенда… Командир з великої літери, я знаю про що говорю, бо чув від багатьох пацанів і про нього особисто, і про те, який він в роботі… То оце завдяки йому і пацанам, яких він навчив і виховав, – все в ДАПі сталося, як сталося… 

…Команди на відкриття вогню не було, ми ніхто її не чули, а наші пацани на даху почали працювати, щоб орки не збили вертоліт з бійцями наших ССО, котрі залітали до нас на підмогу… 

…Я не чув вистрілів… Але ми почали валити якось хвилею – від одного до іншого… Поруч стріляли і я стріляв… 

…І такий бій був, що мені заклало вуха… я тільки намагався вдихнути, бо від зашкалу адреналіну мене розривало… 

…Наш пост був між другим і третім поверхом біля вікна над головним входом в старий термінал… З офіцерів я бачив тільки мельком Бурана з Сєнчєвим, які проводили біля нас терміналом групу бійців ССО… Нам Буран нічого не сказав, проте по ньому було видно, що йому дуже страшно… Не те, щоб він, от, явно боявся… Але він хвилювався… Видимо і на взводі навіть не намагався скрити це… 

…І тут до нас прилетів ВОГ зі сторони стоянки; і ударна хвиля зачепила і нас… Але пощастило, що в стіну потрапило, а не у вікно… Я, мабуть, на адреналіні, спочатку присів, а потім різко встав, виставив у вікно автомат і давай валити всліпу… Ну, перший бойовий обстріл, короче, враження яскраві; і такими й досі залишаються… 

А хтось із тих, хто тоді прилетів до нас на підмогу, – спокійно мені сказав: 

– Припини, не трать даремно набої… Ти ж не бачиш, куди строчиш… 

…Бійці, котрі до нас прилетіли – красавчики, просто… Тут і не обговорюється: професіонали і видно, що зі стажем… Ми їхню роботу спостерігали пару раз – адже були і на зачистках у них на прикритті… Спецура – трохи іншого формату, бо і екіпіровані круто, і зі зброєю, яка в прості зсушні руки не потрапить… 

І ми на їхньому фоні – в футболочках, кітелях і кепках… 

Вони на нас дивились, як на убогих, але це – спочатку… Потім, коли усі разом повоювали трохи, вони уже поміняли своє враження і, думаю, що ми теж показали себе не кволими боягузами… 

…Результати нашої спільної роботи валялись і на даху, і в новому терміналі, і в зеленці навколо, і на всіх підступах до терміналу, і на стоянках, і на злітній полосі… Іноді купами валялись біля машин розстріляних, іноді ще десь поодиноко шевелилися і відповзали… 

…От саме це – оці сотні покрошених та розірваних орків – явно московського і чеченського походження, котрі приїхали до нас, як переможці, а стали мороженим м’ясом в донецьких і ростовських морозильниках, думаю, і стало першою причиною того, що наш підрозділ – “трійка” – отримав перший номер у всіх списках на ліквідацію…

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *