fbpx
Зображення сторінки коміксу

Спогади Кіборгів. Історія друга – ПОЧАТОК. Автор: Ярік-кулеметник

Цей текст спецпризначенця з позивним “Ярік” є одним із спогадів, що стали основою для коміксу “Кіборги. Початок. Том 1” та “Кіборги. Початок. Том 2”, які розповідають про перший бій за Донецький аеропорт, що відбувся 26 травня 2014 року.

…Ми з Петровичем в Сумах тоді були на навчаннях…
Хороші навчання видались – ми з Петровичем тоді здружилися сильно… Взагалі треба згадати, як я до Петровича потрапив в групу… Був у іншому підрозділі, але захотів перевестись і подав рапорт. Приходжу, мене зустрічає молодий офіцер, представляється Євгенієм Петровичем Подолянчуком – лейтенантом, командиром розвідгрупи, і сходу питає:

– Які в тебе плани на службу?

Я – розгублений. Він спокійно, без наїздів і рисувань спілкувався, чистою українською. То була рідкість в нас… тоді… Я відповів, що маю в планах вчитися, поступати в академію… Він спокійно вислухав, кивнув, а наступного дня приніс мені свого блокнота. Там Петрович записував усе, що вважав важливим і для себе, і для своєї групи. Він сказав, що це його нотатки за усі роки навчання, де стисло подана інформація, необхідна кожному грамотному військовому, а особливо – розвіднику.

То мене тоді Петрович звільнив на 5 днів від усіх занять. Я сидів і переписував усе, що було цікаво: характеристики усіх видів наявної у нашій армії зброї, записи Жені про якісь цікаві випадки з навчань і усього, що стосується всіх видів розвідки. То було 5 днів навчання, котрі мені дали більше, як усі книжки, що я до того вчив за спеціальністю… 

Потім уже не до книжок було…

Ілюстрація з з коміксу Кіборги. Початок. Том 1

Нас 6 квітня 14 року зібрали по тривозі в частині й вишикували по групах на плацу… А за парканом, на дорозі і в парку, – десь двадцять “Уралів” нас чекали.

Петрович сказав, що маємо виїзд і більше нічого. Він був тоді серйозний і говорив мало й коротко. Скомандував:

– В машину!.. речі свої не забувайте!..

В машині хтось з наших включив навігацію, і ми виявили, що наступним пунктом буде Кривий Ріг.

Петрович їхав у кабіні не з нами, а у нас – тіснотища була… Всі тільки й говорили про те, куди їдемо… Ніхто нічого не знав, і ця невідомість реально лякала. Коли під’їжджали до військового аеродрому в Кривому Розі, бачили, як сідав ІЛ-76…

Ми вивантажувались, шикувалися на плацу знову по групах, а великий літак розвертався і опускав трап. Нам дали команду вантажитись. І кожен з собою ще брав ящик з БК.

У мене на собі вже був повний боєкомплект кулеметника, а це за вагою, фактично, моя маса тіла. В догрузку я взяв ще великий казан (ми його на крайньому виїзді купили всією групою, щоб мати в чому їсти готувати в полях) і дві баклажки води… Плюс на собі ще тягнув великий наплічник з особистими речами. На трапі літака я послизнувся…

До речі, той ІЛ-76 був тим самим бортом, котрий орки збили 14 червня 14р під Горлівкою біля Луганської аеропорту, – тоді загинуло 49 наших десантників з 25-ї включно з членами екіпажу…

Я, щоб не загриміти з тим усім на собі, сперся на одне коліно… Самостійно піднятися не зміг – вага була непідйомна… То мені допоміг хтось з цивільних – членів екіпажу:

– Не поспішай, хлопче, все встигаємо…

А тоді всі були дуже схвильовані і навіть в холодному повітрі ночі бриніло оте відчуття тривожної невідомості. Куди? І що нас там чекає?

Нас завантажили в літак у два яруси – всі у всіх сиділи на голові, як у вулику. Я втомлений був, хотів спати…Петрович розламав шоколад… У нього в кишенях завжди були солодощі… Я відмовився, то він мене штурхнув, і я одразу ж закинув собі до рота солодкий шматок… Хтось поруч уже засопів… Щасливчик… Я так і не заснув…

Ми йшли на посадкую Петрович мене знов штурхнув. Я відкрив очі й кивнув, даючи зрозуміти, що не сплю. Але команди на вихід з літака не було – Петрович мовчки вийшов. Ми сиділи ще довго, а біля мене солодко спав Ден… 

Перший батальйон тоді відправили в готель біля старого терміналу, а нас автобусами завезли в обласний військкомат… Навіть нема про що розповідати: ті сєпари – без ума в голові, велись на будь яку тупу провокацію, яку їм зкормлювали орки…

“Тітушки навароссії” нас штурманули наступного ж вечора… Ми тримали периметр, включно з парканом, який вони потім рознесли, і дахом, де наші “гості” одразу ж розпізнали “амєріканскіх снайпєров”… От би дійсно нам парочку тих снайперів, а ще краще – їхню амуніцію та техніку…

Ми не мали права застосовувати зброї проти “мирних протестувальників” і відлякували їх пересмикуванням затворів… Хоча вони вже дуже наривались… Заспокоїти їх вийшов наш (уже покійний, Царство Небесне!) замполіт – полковник Сєнчєв… Він і з руским телебаченням тоді спокійно спілкувався…

 Ілюстрація з з коміксу Кіборги. Початок. Том 1

Наступного дня ми повернулися до своїх уже в старий термінал і потроху почали втягуватися в буденну рутину добових чергувань… Женя тоді дуже нудився. Його нервувало те, що ми нічого, по суті, не робимо й просто здалеку або по тєлєку спостерігаємо, як потроху розгорається війна. Крим тоді вже був “не наш”, бойові дії перекинулися на Краматорськ, Слов’янськ, Артемівськ. Наших групами по 30-40 пацанів перекидали вертушками туди, куди давали наказ. Петрович не раз просився…
Ми тримали під своїм контролем весь старий термінал, злітну смугу й всю територію ДАПу. У новий термінал нас не пускали, мотивуючи це тим, що нема чого лякати своїми страшними й грізними мордяками бідних цивільних і що у них є своя служба охорони. Але, як я в процесі вшарив, наших офіцерів ті заборони не сильно колихали – вони полюбе досягнули бажаного своїми методами…

Була така історія… Якщо про свої методи…

То був уже початок травня – ми уже там нормально вбулися і ввійшли в новий формат служби, якщо можна так сказати… Петрович прийшов і сходу до мене:

– Збирайся…

А я йому:

– Куди, Петрович?.. Що брати?..

А всі навколо:

– Куди?.. А ми?..

Женя:

– Ви відпочивайте. Тільки Ярік.

І до мене:

– Бери кулемет, БК, але не повний, вдягайся тепліше – там зимно… А, каремат не забудь…

Він теж взяв з собою каремат і свій бінокль… Вийшли з терміналу і втіхаря перебігли біля наших, щоб вони не гукали: хто, чого…

Тоді Женя і сказав:

-Йдемо на нічне спостереження…

Ми обійшли так само непоміченими всі пости й вийшли до ангарів ахмєтки. Петрович тільки жестом показував, як рухатись і куди… Він, видать, той маршрут уже сам разів сто пройшов, бо знав, де усі їхні премудрі датчики стеження та відеоспостереження натикані, тому ми швидко все те пройшли й полізли на дах крайнього ангару біля самих воріт. Вилізли й зайняли позицію навпроти ліхтаря так, щоб бачити все, а нас, щоб видно не було…

Там, на тій стороні від дачі, ворота були слабенькі, й місцева охорона явно тим не переймалася… Всюди такий шик, багатство, а ворота – старі і на соплях… Ми цілу темну частину доби спостерігали за пересуванням техніки: хто, куди, скільки їх і на чому катається… Цікаво було. Особливо під акомпонемент пояснень Петровича. Тоді мені трохи більше стало зрозуміло про силу й перевагу розвідки…

Ми повернулись ще до світанку непоміченими ніким. А Петрович в той період уже був дуже неспокійний. Його мучило те, що інші уже на повну воюють, а він ні. Якось зібрали усіх командирів груп, і ми теж ніби мали летіти, але в останній момент щось помінялося, і нас з Петровичем залишили в ДАПі. То він тоді мало лікті не кусав…

Ми знову заступали на чергування і тодішньою нашою локацією була крайня точка аеропорту в стороні селища Спартак. Там така історія була – незабутня… Тоді типу празники були. То ми, як на той пост заступали, завжди когось одного в цивільному відправляли в Спартак м’яса й овочів свіжих закупити. Потім те м’ясо смажили, і було нам добре…

Якраз моя черга була. Я мав при собі Петровича “Стєчкін” і рацію односторонню – таку, щоб тільки вони мене могли чути, а я їх ні. Про всяк випадок. Спартак – то вам не Львів…

От я стою в здоровенній черзі, і тут Петрович виходить на зв’язок. Мене, видно, довго уже не було, бо я перед тим ще якусь чергу відстояв. А від рації звук такий специфічний – Женя там клацає кнопкою так, що я знаю, що то тільки він. І саме в цей момент моя рація включається на вхід, і він чує все, що я говорю і що відбувається. Переді мною ж в черзі діда якогось обслуговують, і в нього починає дзвонити телефон, а на рінґтоні оре гімн російської федерації!.. І я ж не можу в черзі на рацію вийти й виявити себе теж не можу! Я уявляю, що там з Женею робиться, коли він по другому уже кругу слухає гімн орків… Коли я вилетів з магазина уже з продуктами, то відразу ж йому в рацію:

– Петрович, я живий! А тут – одні сєпари! Давай я його пристрелю!

Тоді рація тільки клацнула, і я зрозумів, що Петрович мене почув… Коли повернувся, мусів доповідати, Петрович слухав мовчки… І більше ми в магазин не ходили, хоча там, в ДАПі, голодуха була незносима. А Петрович, до речі, тоді за мене переживав сильно, я знаю… Потім ми уже на Спартаку не чергували…

Нас перевели з Петровичем на пожежку – ту, що дальня… Там така цікава будівля і дах – плоский… То було десь за два тижні до Великого Штурму… Там же місцеві пожежники були, типу пожежна служба аеропорту. Ну, мені Петрович тоді просто тихо сказав, щоб я придивився до них: що за люди, чим дихають, чим цікавиться, які настрої й ідеї сповідують… А ще Петрович ганяв нас там, як нехай не кажу кого і куди… Ми аж деколи вили, по тисячі разів виконуючи одну й ту саму задачу… Женя заставляв нас відпрацьовувати все до автоматизму й вкладатися в дуже короткі проміжки часу… То мені деколи здавалось, що я спати ішов і уві сні продовжував розкладати й складати боєкомплект, перебігаючи по пересічній місцевості, долати якісь неймовірні смуги перешкод при повному виряді. Він же з нами нарівні це все відпрацьовував…

Ілюстрація з коміксу Кіборги. Початок. Том 1

Ми якраз мали чергування на пожежці, коли по рації хтось з поста Сова-1, а потім і з Сови-2 доповіли про те, що під старий термінал під’їхав Камаз з написом “Батальйон Восток” і купою озброєних орків на борту. Тоді хтось із наших з поста “Криша” питав дозволу на відкриття вогню. Петрович повернув голову й дивився прямо на мене. Я тоді так зрозумів, що він думав, чи це воно – оцей “час Ч”, до якого він сам так серйозно готувався і нас нещадно натаскував. Але хтось із старших офіцерів, що тоді командували на зміні вийшов на рацію з наказом:

– Ні, не треба провокацій! Навколо – купа цивільних! Якщо побачиш, що заходять в термінал – тільки попереджувальний в повітря!

То тоді, здається, хтось із наших і стрільнув в повітря, і ті гопніки, що видавали себе за прославлених воїнів ісламу, а насправді були чи то осетинами, чи бурятами, – забралися…

25 травня 2014р… Ніч…

Ми з Серьогою заступили на своє чергування з 2 до 4 ночі, змінивши наших снайперів – Сандоріка й Боцмана… Вони, бідолаги, тільки помили ноги і вляглися, як прийшов наш Петрович зі словами:

-Усі підйом! Бойова тривога!

І ще додав:

– Орки заходять в новий термінал.

Наших заспаних снайперів Женя відправив назад наверх на наш пост спостереження, а нам, Андрію-Зенітчику, двом Серьогам з 25-ки і мені, наказав готуватися до виходу на серйозний виїзд… Скомандував усе перевірити й заставив пацанів перерахувати увесь боєкомплект до ЗУшки… Я і так був готовий, два тижні тренувань на вихід – пройшли не дарма…

Ми тихо висунулись на злітну смугу й заїхали в траву між рульовою полосою і безпосередньо злітною… Зайняли позицію, яку Петрович, вважавши найправильнішою, вибрав для нашої дислокації. Він тоді, пам’ятаю, висловив геніальне припущення, що серед орків немає стрілка, що міг би поцілити в нас з відстані 800 м, тому ми преспокійненько на такій відстані можемо бути в безпеці. Ми наставили дуло нашої установки на дах нового терміналу й залягли під машину кимарити. Петрович сказав:

– Поспіть, бо потім вже точно буде не до сну…

То я спав і крізь сон чув ще, як наші з постів доповідають про велике скупчення озброєних людей в новому терміналі та на даху…

Для мене бій почався з того, що мене розбудили наші славні і дуже голосні СУшки. Я злякався, чесно. То таке, як кінець світу. Не розуміючи, що робиться виліз з-під машини і поняв, що війна, холєра ясна!

Ілюстрація з з коміксу Кіборги. Початок. Том 2

А Петрович (так ніби все життя тільки й робив, що командував баталіями) спокійно наказав приготуватися, а мені показав на моє місце… Я заліг за метрів 20-25 від ЗУшки, точно знаючи, що маю робити. Ми ж це мільйон разів відпрацьовували! Пам’ятаю, Петрович  сказав: “Кожен бере свою ціль на мушку і чекає наказу. Вертушки – наші, і зараз будуть авіаудари.

Приготуватися… Чекаємо першого пострілу…”

Наказ про відкриття вогню ми також отримали від Петровича:

– Працюємо по даху нового терміналу! Вогонь!

У мене за спиною летіли вертушки. Я тільки встиг глянути, офігіти й далі повернутися до своєї роботи… Ми стояли навпроти нового терміналу, в самому торці будівлі, чітко між старим терміналом і пожежкою… Вертольотів було, мабуть, чотири… СУшок – дві, здається… Вертушки летіли прямо над нами й низько – десь метрів 50 над землею… Незабутня і вражаюча картинка… А мене кумарила висока й густа трава, через яку не міг нормально прицілитися… Я спочатку нервував, а потім почав стріляти й уже нічим не переймався…

Ілюстрація з з коміксу Кіборги. Початок. Том 2

Вантажні Мі-8 приземлилися десь поблизу складу паливно-мастильних матеріалів… Ударні Мі-24 красиво півколом облетіли зі сторони Донецька аеропорт і влупили по даху нового терміналу… Зі старого терміналу йшов наростаючий звук роботи багатьох стволів… Стояв уже дим… Було дуже парко… Як перед грозою… Моїм завданням було подавляти противника в часі перезарядки ЗУшки… Для перезарядки нашим славним зенітчикам часу треба було до хвилини (після тренінгів Петровича), то в цю неповну хвилину я мав стріляти щільно й безперебійно… Ми, до речі, там працювали дуже злагоджено. Петрович виліз на ЗУшку й весь час казав, куди скеровувати вогонь…

А ще перед тим Петрович нам дав усім подивитися в бінокль на розташування вогневих точок противника:

– Он там, за буквою О, бачиш? Там у них АГСник… То туди перш за все треба гасити…

– А за буквою А – стрілки-снайпери їхні, бачиш? Поховались… Стволи стирчать… Так виглядає, що навіть і не сильно ховаються…

В момент, коли вертольоти стріляли, пару снарядів поцілили в цивільний літак, що був там неподалік припаркований. ЯК якийсь, здається. То він так гарно горів, навіть вночі ще було видно вогонь… А ще одним снарядом позаду нас рознесло бетонну плиту в паркані… Оце, прикиньте… Лежу, стріляю з кулемета, нікого не рухаю… І тут мимо мене: “Вжжжіть!”

Я голову назад повернув, а в паркані – діра… То я відразу:

– Петрович!

А вони там, на ЗУшці, стріляють, нічого не бачать, не чують…

Петрович на мене глянув, кивнув, мовляв, чого тобі? То я теж кивнув на паркан позаду нас. Він побачив, нахмурився, знову кивнув мені і щось крикнув. Що саме крикнув – я не чув, бо знову взявся стріляти. Коли глянув знову в їхню сторону, вони уже від’їхали на метрів 50 від мене.

Петрович мені щось кричить – я не чую. Тоді він махає руками, типу “доганяй давай”! Я підхопився, взяв кулемет, а лента ж відстріляна в траві. То я перечіпляюсь за ленту й зі всього розгону падаю в траву.

Встигаю побачити, як Петрович зіскакує з ЗУшки і стрімголов летить до мене! Він тоді подумав, що мене поранили і тому побіг… Я підхоплююсь, махаю Жені, що я – ок, і біжу до них… Доганяю Петровича, і ми разом на ходу заскакуємо в ЗУшку…

Ілюстрація з з коміксу Кіборги. Початок. Том 2

Ми від’їхали й опинилися десь посередині новоготерміналу, старий був у нас на 11 год, новий по центру – на 12 год, а наш другий розрахунок на той час був від нас на 9 год на відстані 250-300 м зліва.

Той перший день був довгим. Між активними перестрілками бували й перерви по 30-40 хв. То в часі одної з таких перерв ми поділили один сухпай на всіх – трохи погризли, водички попили. Було жарко. І пекло до години 14-15. А потім пішов дощ – рясний, тривалий. Не як гроза – вилило і все, а такий справжній літній дощ. Десь годину той дощ нас поливав. Може, більше. Трава висока й все навколо – мокре. І ми теж мокрі – ноги, штани, берці квацяють.Я собі полежав в тій траві – вибрьохався, як куць. Бо ж стріляєш і лежачи, і сидячи, і з коліна. Весь був мокрий.А потім – дощ закінчився. Піднялося сонце. Знову пригріло. Форма підсихала, але ноги далі були мокрими.

Далі ми стріляли, і наш другий розрахунок – ми чули – теж валив…Так до вечора й воювали. Шок перший минув, ми працювали в новому режимі й тільки встигали перезаряджати…

21-22 год. Нам в рації передають:

– Зустрічайте наших!

Прилетіло три вертольоти, здається Мі-8. Сіли прямо на злітну смугу перед нами за метрів 10-20. Петрович побіг зустрічати. Вони перегукувались паролями, щоб впізнатися, що всі свої. З першої вертушки вискакувала група спеців з ССО, вертушка одразу ж полетіла. Другий вертоліт теж привіз поповнення, їхнє спорядження і для них же БК. Третя вертушка була повністю з провізією та БК і навіть не приземлялася, зависла над землею носом догори, і всі запаси в ящиках та мішках висипались на злітну смугу. Хліб, консерви, вода, БК – що ще треба солдатові?

Коли вертушки наближалися й сідали, ми не стріляли, але бої між новим і старим терміналом не припинялися: то наші штурмували, то орки… Там крупного калібру не було, тому аж таких мальовничо-трасерних картинок, як ото деколи по тєлєку дають, не було, але в темряві спостерігати збоку за тим всім можна було довго й не відриваючись, особливо якщо ще й рацію чути…

Вертушка чекала наших поранених з терміналу. Тоді двоє чи троє наших 300-х легких було після першого дня. Ми залягли перед вертушкою в “зеленці” й пильнували. Наших поранених завантажили на борт, і вертоліт злетів. Ми трохи їди взяли зі злітної смуги. А наше начальство з їхнім якраз домовились про припинення вогню, щоб та сторона могла позбирати своїх 200-х і 300-х. Перемир’я було тоді до 4 ранку. А нам Петрович сказав, що ми повертаємося на пожежку. Ми думали, що будемо відпочивати…

Петрович сказав:

-Маємо час перезарядитися, перекусити й трохи відпочити.

Ми приїхали десь коло 23 год і до 2 ночі чистили стволи й перезаряжались. А ще ж і бійниці будували…

5 ранку… Я прокинувся і одразу до Жені:

– Петрович!.. Ми ж мали о 4 на взльотці бути!..

А Женя сонно:

– Ну, я був… Все нормально… Ще тихо…

Він мене залишив тоді прикривати снайперів наших на пожежці, а сам з пацанами з 25-ки виїхав на позицію навпроти нового терміналу…

Нам же сказав:

– Укріпити бійниці. Стежити.

То ми з самого досвіта ящики з-під набоїв набивали піском і тягали на дах – бійниці укріпляли зі сторони міста. Женя тоді припустив, що вони можуть ламанутися через поле…

Тут треба згадати наших славних снайперів: Сандоріка і Боцмана… Вони ж в часі першого бою залишились на пожежці… То якраз іде перший бій, і я з трави б’ю по даху нового терміналу. В мене дзвонить телефон. Наші всі телефони повирубували, а я той момент, коли вони телефони виключали, проспав.

То Сандорік якраз дзвонив:

– Що там у вас?! Стріляють?!

А у мене від кулемета віддача сильна – телефон падає в траву, а я не можу ні відповісти, ні підняти, бо якраз наші установку перезаряджають, а я прикриваю їх щільним вогнем… В телефоні Сандорік продовжує розриватися… Коли я нарешті дістав змогу відповісти, він уже, мабуть, тридцятий раз хрипів:

– Дай мені Петровича!..

То я йому:

-Не можу! Петрович від мене далеко!

А він мені далі:

– Та я ж не анекдоти йому травити буду! Тут колона незрозуміла!

То я вже знов біг до Жені – цього разу з телефоном:

– Петрович! Там наші з пожежки…

То Сандорік тоді питав у Жені, що робити з колоною буцімто цивільних, котрі виїжджають великою колоною з ДАПу повз пожежку…

Петрович сказав:

– Чекай…

І ще виясняв по рації, дивився в бінокль, знов щось говорив – уже по телефону, а тоді дав мені бінокль:

– Подивись…

А тоді – Сандорікові, який ждав на телефоні:

– Не стріляти… Хай їдуть… То цивільні… Продовжуйте стеження…

…Свій другий день я просидів на пожежці, будуючи бійниці, змінюючи снайперів по черзі на посту спостереження, сушачи все ще мокрі, розкислі берці і намагаючись не думати, що там роблять пацани й Петрович.

Вже ніч була, коли приїхав Петрович з пацанами. Ми всі залізли на “шишаріка” і поїхали в старий термінал. Темно було дуже. То була ніч з 27 на 28 травня… То ми йдемо по забитому і нашими, і ССОшниками терміналу… І спостерігаємо таку незабутню для мене досі картинку: сидить пацан на сходах і їсть консервовані ананаси заморські, а там – пацани ріжуть якесь м’ясо нечуване з також неукраїнських паковань… Ми всі офігіли. Ми ж за два дні один сухпай і дві хлібини бачили! Причому – на всіх… Я рота відкрив. Тоді скоро закрив, щоб слина не капала.

А Петрович без посмішки так каже:

– Це називається Duty Free…

Ми ночували в старому терміналі. Куди подівся Петрович – не знаю, з нами його не було.

А на третій день мене збудив, здається, сам Петрович телефоном:

– Будь готовий і чекай на мене… Виходитимемо в місто на зачистку…

…То коли Женя прийшов за мною, а це була, мабуть, 13-14 год 29 травня 14р, я вже стояв готовий. А до того ще прикол був, як мене пацани з ССО комплектували на зачистку.

Як мені Петрович передзвонив і скомандував бути напоготові, то я одразу ж підійшов до наших на пост Сова-1. Я знав, що там Петровича точно не пропущу – фронтальний пост, як не як…

А там ці “тіні” з ССО – то вони себе так називали. То я й кажу до когось із наших, що чекаю Петровича, мовляв, він наказав чекати, бо підемо з ним в місто на зачистку…

А один із тих Тіней повернув в мою сторону голову – почув, мабуть, слово рідне і близьке йому:

– Що, отак в місто підеш? На передок?

– Ну так! А що?

То він глянув на своїх, ті теж на мене подивились, як на убогого. Цей чувак (а мені потім сказали, що він був командиром і чуть не полковником якимось там з заслугами й бойовими, як у Рембо) зніма з себе броніка, каску, ще якісь там наклади модні й каже мені знову:

– На, герой, одягайся…

Ну я ж не знав, що то командир їхній, та й, в принципі, мені яка різниця? Я вбираюся в ті модні й наворочені захисти, а він мені допомогає це все перещіпати й вчить, де “швидкий скид”, а я ще й по три рази перепитую, бо ж ніколи з цим не стикався, а як порву чи щось зламаю?.. Всі решта на посту уже зайнялися кожен своїм ділом, а цей чувак – Тінь – спокійно, майже як Петрович, і з посмішкою мені це все розповідає…

Тут приходить Петрович. Я йому махнув, він побачив мене в цій амуніції, нахмурився здивовано і сходу:

– Що це з тобою таке? Де ти все це взяв? І навіщо?

А я:

– А що таке? Ми ж місто йдем, до сєпарів!

Женя махнув рукою:

– Ну так, але тобі цього не треба. Знімай це все!

А збоку стоїть цей чувак, котрий мені це все дав і ще годину допомогав пристосувати на мої габарити й розміри. То він дивиться то на Женю, то на мене. Але нічого не каже. Може, дар мови втратив…

То я з себе це все скидаю і, бачачи нетерпіння Петровича, одразу ж на ходу цьому чуваку віддаю і дякую, а паралельно Женю по ходу розпитую:

– Петрович, а кулемет беремо?

А Женя:

– Ні, з пістолетами підемо…

То тоді вже той Тінь не витримав, втрутився в нашу розмову:

-Пацани, куди ви на передок без касок і броніків? Будьте благорозумними!

Я тоді мало не впав: ССОшник мені каже бути благоразумним!

А Петрович тоді вже й на нього подивився:

– Та в нас задача інша.

І тоді до мене каже при ньому:

– Не сци, ми на машині. Яріку, та ходи вже!

Ми з терміналу вийшли, нас бус чекав. В бусі ще був наш водій і один з наших командирів – Бугор… То по дорозі Петрович мені тихо обрисував задачу… Ми їхали обстежити території на предмет наявності доказів причетності до боїв в ДАПі громадян Росії… Розповідати про нашу вилазку багато не буду, скажу лишень, що ми зібрали пару автоматів, РПГ-26 (“шмєль” так званий, а в нас на озброєнні такого немає), взяли розгрузку для ВОГів, ніж мисливський і пару ІППшок (індивідуальний перев’язувальний пакет) з маркуванням: “Сделано в России. Москва, 2014 г”… І ніхто нам не трапився, слава Богу. Були або “жмури”, або пусті вулиці з розстріляними машинами – ось така війна…

Якраз в той момент, коли ми припаркувалися біля старого терміналу і Петрович сказав мені знайти якийсь мішок, щоб весь наш “улов” туди зложити і “не сильно світити”, ми почули про те, що наші в новому терміналі взяли заручника…

Ілюстрація з з коміксу Кіборги. Початок. Том 2

Такий ніякий той заручник – орк як орк… Забився в кут на другому чи третьому поверсі, переодягся в кіпіші в цивільний верх, службовий синій низ і робив вигляд “нєвіноватая-я-он-сам-прішол”… Ну, звичайно – три дні весь новий термінал з усіх вікон-шпарин гасив по нас так, що навіть ССОшники готові були нам свої броніки-каски віддавати, а з відстріляних гільз-набоїв можна було ще один новий термінал споруджувати, а оце тєло, виявляється, не при дєлах…

І тоді прилетіла ще одна “вертушка”… Привезла нам харчі, воду, боєприпаси… Туди, власне, і завантажили весь той арсенал, що ми з Петровичем на виїзді в місто знайшли… Ще, пам’ятаю, Женя на великому аркуші А4 писав пояснювальну з переліком найменувань, де це “добро” було знайдене, за яких обставин, ким зібране й з датами, підписами – все, як в аптеці… Цей листок тоді підполковник Сєнчєв (хай з Богом спочиває) підписав і він же забрав це все на борт вертушки разом і з заручником та шістьома нашими бійцями для супроводу й охорони… На той час він в терміналі старшим був…

Вертушка відлетіла… Більше я нашого героїчного підполковника Сєнчєва не бачив… Він зі своєю групою потім воював на Савур-Могилі, там же й загинув героїчно…

Ілюстрація з з коміксу Кіборги. Початок. Том 2

Тоді ми з Петровичем розвозили по наших постах їсти пацанам. Нам допомогли це все повантажити й зі злітної смуги, і зі старого терміналу на “Урал”; з нами знову були наш водій і командир Бугор. А ми ще докинули цигарок з нового терміналу з DutyFree, бо запасів курива ні в кого уже не було. Женя мені сказав брати кулемет для прикриття й бути весь час напоготові.

Спочатку ми їхали на нову пожежку за новим терміналом. Швидко там згрузилися й на диспетчерську вишку поїхали. А там наші пацани – я так зрозумів – три дні в голоді й без води сиділи. Ми як під’їхали, то той, хто вийшов до нас, одразу заорав:

– Їсти привезли?!

Ми там не виходили – місце небезпечне, прострілюється чьотко, тільки скинули їм частину всього, а самі одразу ж рвонули далі. Рухалися весь час по злітній смузі. Заїхали на стару пожежку – там пацани з 25-ки нас зустріли. Ми і їм харчів-води підкинули. Далі – Радар і склад ПММ. Тоді – ахмєтківські ангари. Там ми зупинилися надовше… Там були пацани з нашої групи, й Ден там був. Він кликнув Петровича – треба було йому показати щось серйозне.

Я сидів з нашими пацанами, і ми ділилися харчами й враженнями за крайньо багаті подіями дні, а Женя пішов з Деном. Їх не було десь до години… Повернулись обоє такі задоволені, ніби вже війну виграли…

А Петрович сходу:

– Все, поїхали…

Тоді ми повернулися в старий термінал… Ми ще чергували, заступали на пости, а начальство щось там обсуджувало довго… І от, хоть вбий мене, я не пам’ятаю, чи то вже наступного дня була ротація 72 -ї бригади… Пам’ятаю, що уже по обіді було й нас зібрали групами. Петрович, коротко пояснивши ситуацію, сказав, що він залишається ще тут – в терміналі – і залишає з собою декількох бійців… Почав називати по списку… Залишався один із наших, хто був місцевим, – ну, це зрозуміло й логічно. По тому пацану видно було, що новина його явно не ощасливила, але він кивнув мовчки. Женя поклав йому руку на плече і продовжив називати прізвища. Ще ніби двох із нашої групи він залишав…

Тоді Женя каже:

– А всі інші збирають речі, виходять надвір, там збираєтесь по групах під терміналом.

Я одразу до Жені:

– Петрович, мене залиши! Куди я без тебе, Петрович?..

Женя тоді подивився на мене… Пацани стояли біля нас, дехто уже почав пакувати речі. А ті, кого Петрович залишив, стояли осторонь з виглядом, ніби їх уже на розстріл відправляють – хмурі й невеселі…

А я знову почав до Жені тихо проситися:

– Петрович. Лишай мене! Ти ж знаєш, що я без тебе нікуди не полечу…

От тоді Женя нахмурився і сказав командирським тоном:

– Повторюю: всі, кого не назвав, пакують речі й виходять під старий термінал групами…

На мене він навіть не глянув… Як-то кажуть, всьо пропало… Капєц… Я тому й не пам’ятаю нічого ні по датах, ні по людях… В мене шок такий був – бачити і соображати нормально перестав… Я кидав свої речі як-небудь в рюкзак, навіть не бачив і не чув нічого…

Я не хотів лишатися в тому дурацькому терміналі… Там ніхто не хотів би залишитися після усього пережитого за ті дні. Я просто хотів залишитися з Петровичем в якості командира, адже розумів, що в мене такого командира ніколи не було і не буде… Мені пофіг було, куди їхати і з ким воювати. Я тільки перейшов з іншого підрозділу і мав з ким і з чим порівняти. Тому й не бажав більше порівнювати, Петрович – наставник і командир – був мені потрібний… Я ж і від поступання в Академію відмовився, залишився з Петровичем і своїми пацанами в тому клятому ДАПі… Як же мені тоді паскудно було…

Ми виходили з речами з терміналу… Покидали речі біля входу й фоткались на фоні старого й нового терміналів – і групами, і поодинці…

Хтось гукнув Женю:

– Петрович, іди до нас фоткатися!..

Женя вийшов з терміналу, став біля нас… Залітали літаки на взльотку. Сідали – великі і важкі. З нихвиїжджала броня, виходив десант. Пригнали ще наші з дальніх постів: з вишки, з ангарів. Хтось кудисьгнав, щось хтось ніс, крики, суматоха…Я присів біля терміналу, прикурив…

Женя кликав Дена… Вони переговорили… Я так зрозумів, що Петрович і Дена залишив з собою, бо той був дуже розгублений, коли Женя з ним говорив… Ден трохи постояв, тоді вони з Женею розсміялися… Ден в нас пацан крутий і веселий, він, фактично, в числі останніх виходив з терміналу… Він – реальний Герой, як і всі пацани наші, котрі там півроку те кляте місце захищали…

Тоді Женя підійшов до мене, присів поруч…

-Ярік, залишаєшся зі мною… Раз так – залишайся…

Встав, подав руку, я піднявся…

Він одразу ж пішов, його Майор наш (теж ще один реальний Герой і крутий мужик) закликав…

Нас тоді 16 залишилось… Сказали – на добу-дві: досвід передати і що й до чого навчити-показати… Казали, що 16 – якраз на борт вертушки… Прилетить – ми й відчалимо додому… Знали би ми тоді, наскільки для нас розтягнеться та доба-дві… Мабуть, добре, що не знали… Тоді ми ще не готові були… Потім навчились і зрозуміли… Багато зрозуміли…

Тоді наші вантажились в літаки… Я навіть не встиг з усіма пацанами попрощатися…

Вони відлітати – ми прикривали… Наша ЗУшка гатила в сторону Пісків – там орки мали свій розрахунок… Аж потім, коли вже літаки щезли в небі з поля зору і ми ще довго стріляли в небо, коли 72-га почала заходити в новий термінал, я потащився з рюкзаком назад до своїх – в старий термінал…

(Ярік-кулеметник)

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *