Цей текст спецпризначенця на псевдо “Командир” є частиною Спогадів – основою для уже колекційного культового випуску “Кіборги. Пастка”. Заснована на Спогадах спецпризначенців 3 ОП СпП та бійців 156 зенітно-ракетного полку ЗСУ історія дає читачеві абсолютно чітку картину російсько-української війни періоду літа 2014 року…
… До цього, так виглядає, ми цілою групою і не виїжджали ще…
… В старому терміналі в нас були два наші пости, які охороняли стратегічний і недоторканий запас, і там завжди залишалися наші бійці, які точно знали що охороняють, як і те, що входить в їхні обов’язки…
… А це було 3 вересня (14р)…
І до цього Дніпро-1 заїжджали до нас і раніше, ми узгоджували з ними якісь дії… Ми знали, що вони працюють в цьому районі, відповідно, мали спільні точки в наших задачах…
… Щоб зорієнтуватися в загальній ситуації на фронті і чому ворог так тоді завзято взявся за ДАП…
… Якраз тільки-тільки був Іловайськ… І перед тим – Савур-Могила… І там, і там ми втратили своїх Побратимів… Ми в аеропорту були в курсі всього, більше ніж… Адже нам телефонували наші і, будучи уже в повному оточенні, радились про шляхи відступів і про можливі варіанти розвитку ситуації…
… 24 серпня 14… По телику – парад показували на Хрещатику, а мені телефонують мої хлопці-снайпери з-під Іловайська:
– Нашу колону розбили, Командир!.. нас всього четверо залишилось!.. не знаю, де ми – якесь поле… куди йти, хоть напрямок дай, підскажи, в нас повна ж..а!..
… спробував подивитись по карті і намагався добитися від них в телефонному режимі бодай якихось координат… Але потім зв’язок обірвався… А потім я вже побачив те відео з полону…
… І я розумію, що щось тут не те… Думаю, хто ж в тому районі ще працює з наших…
… І телефоную… Голос в трубці – не той, кому я набирав, але знайомий, досі не знаю, хто то був тоді… Питаю:
– Діма Придатко?..
– Командир, ти?..
– Так, що там у вас?.. де Діма?..
– Він – тяжкий, Командире, до вечора не дотягне, ноги перебиті і страшні опіки… Ми його відтягли, але… Він був за кермом, ми в колоні виходили… Накрили нас прямісінько в середину колони… Чи ПТУР, чи гранатомет, чорт його знає, але запалювальне… Все горіло, люди горіли…Тут пекло, Командире…
… Я дізнався потім, що Діма до вечора так і не дожив…
… А в нас ситуація була така, що на той час в нас половина групи півтора місяця уже воювала, будучи пораненими… Док уже був поранений, Хохол, Ярік, Слюз… Усі мали уламкові і з цими пораненнями – замазали зеленкою, антибіотики попили, – і продовжували виконувати задачі і по обороні аеропорту, і по глибинній розвідці в тилу противника, і по виконанню іноді дуже непростих задач по налагодженню нашого побуту та комунікацій із зовнішнім світом… Адже ми були фактично ізольовані і, відповідно, – самостійні, що дуже непогано, і був довгий період, коли ми були повністю в оточенні і нас намагалися в повному розумінні виморити і задавити, що вже значно гірше…
Але… на той момент, про який ми ведемо мову, наші взяли Піски і з’явився тоненький коридор, через який, нехай з боями і величезним ризиком бути підстрелкними орками, але вже заходила піхота, катався “Дніпро-1” і ми могли вириватися при потребі… Наші поранені виїхали, Док відмовився, адже медика йому на заміну не змогли знайти…
І ми вже не були островом в морі “руцкого міра”, стали таким собі півостровом із стратегічно-більшими можливостями…
… І на той час в аеропорту у нас змінився командуючий аеропортом… Буран передав бразди правління Редуту… Чому?.. Не знаю я, всі ці політичні моменти мене не цікавили і не цікавлять досі… Але Бурана дуже підломила звістка про загибель Сергія Сєнчєва… Я до цього, чесно, ніколи не бачив, щоб Буран чимось переймався… А тут людина сиділа і плакала… Вони з Сєнчєвим дуже дружили… З Академії… І сім’ями, і разом служили тому в одній частині…
… І пам’ятаю ще його слова:
– Мене тут подали на державний орден за оборону аеропорту… На холєру мені здався цей орден тепер, якщо Сєрьогу вбили?..
… Здивувався тоді, бо побачив злам навіть того, кого, здавалося, ніщо зламати вже й не може…
… А на той час, коли заїжджав Редут і приймав командування аеропортом, ми всі вже були “тертими калачами”… Ми уже набили перші гулі, зрозуміли, що розраховувати можемо тільки на себе, тому, нехай пробачать мені всі ті, хто були з нами там і хто тут тебе читає, ми й тримались окремо і відсторонено… Ми не тільки самі набили перші гулі, ми ще й добре побили механіків 93 бригади в повному розумінні цього слова, бо то не механіки були зовсім, їм людей не можна було возити…
Вони мені Скаута в командирському люці на повороті, коли ця потвора-механік “газонув”, – гепнули так, що він без обезболюючих тиждень ні сісти, ні ходити не міг; вони його мало не вбили там в тій “бесі”… А я готовий був їх позабивати там же, на місці, чесно тобі кажу… Механік з навідником бігали навколо БМП, але ми їх доганяли і доступно пояснювали, як людей на броні і всередині возити, щоб вони собі не повідбивали все, що можна…
… А в цьому ж бою, про який говоримо, коли ці ж славетні ЗУшники 93-ї так стріляли, так наводили зенітну установку, що в Сандори, який на Уралі був зі Скаутом, від їхньої стрільби кров вухами текла… Він тобі не розповідав?.. Він же через них глухим потім ще не один тиждень ходив…
… Але, врешті-решт ми відібрали один адекватний екіпаж: механіка-водія і навідника – хороших хлопців, які мали весь час чергувати “бехою” біля старого терміналу на випадок наших виїздів…
… Багато чого ми мали навчитися і навчити, а що було робити, – нам давали різних людей, а ми вже виходили з того, що було…
А ми там ким тільки не були… Окрім своїх безпосередніх задач, ми були і автослюсарями (“Гравіцап” Кроля і Круга хто робив?.. ми ж всі туди доклалися в різні періоди), і будівельниками (по мірі наростання обстрілів противника, ми вчилися будувати укріплення і використовували для цього, що було під рукою: нам ніхто мішків з піском тонами не завозив), слюсарями-сантехніками ( літній душ на території ДАПу), і автопогрузчиками (питай того ж Сандору, він там такі стрьомні задачі виконував, що цілу книжку окрему можна написати), і інструкторами-виховниками (тобі хлопці з 72 не розповідали, як ми їм на стінах старого терміналу писали-малювали куди вони мають іти і що робити, включно з позивними їхніми?..)…
… А тут по рації Дніпро-1 виходить на Редута, що вони потрапили в засаду… Редут кличе мене і ми в телефонному режимі намагаємося вияснити, де саме їх обстріляли і куди нам їхати їх забирати…
Шухер, коротше, такий: швидко збираємося, всі, хто може, їдуть, бо невідомо які сили підтягнув противник…
З наших на постах залишилися буквально пару бійців… Всі решта, навіть дехто з пораненням по шуріку зібрались і розсаджувались по машинах…
По часу… Обід… Може 13, може близько 14… Не пам’ятаю… Але не пізніше 14…
Пам’ятаю, що ми зі Скаутом вночі, як чергові офіцери, мінялись… Я брав на себе першу половину ночі, Скаут – другу… То моя зміна була десь до 2-3 ночі… Я ще вилазив на дах, пускав ракети, імітуючи бурхливу діяльність… Бродив по постах, “підбадьорюючи” піхоту і намагався не зриватися на аватарів, що валялись по закутках, і якими 93-тя тоді могла дійсно “пишатися”…
… Виходимо, збираємося всі, хто є, бо Редут тоді мені сказав:
– Збирай усіх, хто є, усіх, хто може їхати…
… То я заскочив в БМП в командирський люк і крикнув всім, хто був, щоб розсаджувались на броню…